– Оце так пощастило! – сяяв від радості Страшило. – Навіть без пігулок обійшлося, ми майже прибули.
Машина почала знижуватись і приземлилася на зелений оксамитовий газон у прекрасному саду Глінди. Поблизу бив фонтан, а замість водяних струменів у ньому високо в повітря летіли алмази й розсипалися по дну мармурового басейна, ніжно подзенькуючи.
Глінда мала чудові сади, мандрівники захоплено їх розглядали, аж про все забули. Тому навіть не помітили, як звідкись з'явилася сторожа. Військо великої чарівниці мало скидалося на Армію повстанців генерала Джинджер, хоча також в основному складалося з дівчат. Вони були вбрані в чепурні мундири, за зброю мали шаблі та списи, а маршували з дивовижною грацією та спритністю.
Капітан, який очолював військо, він же – особистий охоронець Глінди, – відразу впізнав Страшила й Залізного Лісоруба та дуже ввічливо з ними привітався.
– Доброго дня! – відповів Страшило, галантно піднімаючи капелюха, а Лісоруб по-солдатському козирнув.
– Ми просимо прекрасну правительку вашої країни про зустріч.
– Глінда чекає на вас у палаці, – відповів Капітан, – і вже давно.
– Дивно! – вирвалося в Тіпа.
– Аж ніяк не дивно, – оголосив Страшило. – Глінда – могутня чарівниця. Від її уваги не може приховатися жодна важлива подія в Країні Оз. Напевно, вона не гірше за нас знає, для чого ми до неї прилетіли.
– Тоді навіщо було летіли? – витріщив очі Гарбузова Голова.
– Хоча би для того, щоб з'ясувати – у кого на плечах голова, а в кого – гарбуз, – відповів Страшило. – Але не будемо примушувати чарівницю чекати!
І до палацу вирушила дивна кавалькада – очолював її Капітан, а в хвості важко тупав Кінь.
Глінда сиділа на рубіновому троні й ледве змогла втримати посмішку, побачивши незвичайну делегацію. Страшила й Залізного Лісоруба вона знала та любила давно, але дивака Гарбузову Голову та Вельми Збільшеного Шкеребертника бачила, зрозуміло, вперше. Кінь, як ми пам'ятаємо, був усього лише оживленою колодою, тож не відрізнявся спритністю й досвідом придворних церемоній: коли він спробував вклонитися, бахнувся головою об підлогу з таким тріском, що насмішив до сліз і військо, і саму Глінду.
– Насмілюся доповісти вашій неповторній величності, – урочисто почав Страшило, – що моє Смарагдове Місто захоплене бандою розбійних панянок, озброєних до зубів шпицями для плетіння. Вони перетворили на рабів усіх чоловіків у державі, розікрали всі смарагди з вулиць та громадських будівель, а на завершення безчинств скинули мене з престолу.
– Мені це відомо, – кивнула Глінда.
– Вони насмілилися погрожувати смертю мені, а також моїм вірним друзям і союзникам, які стоять тут перед тобою, – вів далі Страшило, – і якби ми не врятувалися втечею, то давно вже попрощалися б із життям.
– Мені це також відомо, – відгукнулася Глінда.
– Тому я благаю тебе про допомогу, – завершив Страшило, – бо знаю, що ти завжди готова протягнути руку допомоги нещасним і пригнобленим.
– Це так, – неспішно промовила чарівниця, – але тепер Смарагдовим Містом править генерал Джинджер, вона проголосила себе королевою. То, може, нехай собі править?
– Але ж вона самозванка! – обурився Страшило.
– А ти пам'ятаєш, як опинився на троні сам? – запитала його Глінда.
– Мене проголосив правителем Чарівник Смарагдового Міста, заручившись згодою та доброю волею всього народу, – відповів трошки присоромлений Страшило.
– А як опинився на троні сам Чарівник? – вела далі Глінда.
– Подейкували, що він відібрав його в Пасторії, – пригадав Страшило, який під уважним поглядом чарівниці почувався дедалі незатишніше.
– Виходить, – зробила висновок Глінда, – ні ти, ні Джинджер, ані навіть Чарівник не були повноправними правителями Смарагдового Міста, ним був тільки Пасторія.
– Згоден, це так, – покірно визнав Страшило. – Але Пасторія вже давно помер, а правити комусь потрібно.
– Пасторія мав доньку, законну спадкоємицю престолу. Що ти на це скажеш?
– Ніколи про неї не чув, – здивувався Страшило, – але якщо дівчинка жива, не маю нічого проти. Як на мене, найголовніше – скинути з трону цю розбійницю Джинджер. А престол – навіщо мені престол? Ані радості з нього, ані користі, тим більше для того, хто має мозок. Я й сам починав задумуватися про більш гідне заняття. Але де ж ця дівчинка-принцеса, і як її звати?
– Звати її Озма, – відповіла Глінда. – А де вона, я й сама не знаю. Річ у тім, що коли Чарівник хитрощами заволодів троном її батька, то подбав про це і заховав десь спадкоємицю за допомогою хитрих чарів, невідомих навіть мені, а я ж майстерна й досвідчена чарівниця.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу