Лаймен Баум - Чарівник Країни Оз

– А що, коли рахувати від середини? – несподівано запропонував Кінь. – Взяти для початку дві половинки, а там, може, й до сімнадцяти недалеко?

Усі перезирнулися здивовано: такої блискучої ідеї від Коня не очікував ніхто.

– Знімаю капелюха, – сказав Страшило й низенько вклонився.

– Він має рацію, – зрадів Шкеребертник, – додамо дві половини, отримаємо одиницю, а вже до неї почнемо додавати по два і так дійдемо до сімнадцяти.

– Дивуюся, як я до цього не додумався першим! – буркнув Гарбузова Голова.

– А ти не дивуйся, – повчально сказав йому Страшило. – І не вважай себе розумнішим за інших.

– Тепер лишається знайти правильне бажання, – поспішав Тіп. – Хто проковтне першу пігулку? Може, ти?

– Мені не можна, – захитав головою Страшило.

– Чому це не можна? Адже рот у тебе є, – здивувався хлопчик.

– Звісно, є. Тільки намальований і ковтати із нього нема куди, – пояснив Страшило. – Чесно кажучи, – зізнався він, зітхнувши й критично оглянувши компанію, – боюся, що з нас ковтати вміють лише хлопчик і Шкеребертник.

– Тоді перше бажання загадаю я, – викликався Тіп. – Дайте мені сюди срібну пігулку.

Туго напхані рукавички Страшила не могли вхопити такий маленький предмет, і тому він простягнув хлопчику всю перечницю. Тіп дістав одну пігулку і поклав її до рота.

– Давай, рахуй! – азартно вигукнув Страшило.

Тіп заходився рахувати: «Половина, один, три, п'ять, сім, дев'ять, одинадцять, тринадцять, п'ятнадцять, сімнадцять!»

– Тепер кажи бажання! – квапив Залізний Лісоруб.

Та саме в цей момент хлопчик відчув у животі страшний біль.

– Пігулка отруєна! – закричав він перелякано. – О-ой! Убили! Рятуйте! О-ой! – він скорчився і заходився качатися по дну гнізда. Тут усі злякалися не на жарт.

– Друже, чим тобі допомогти? Скажи мерщій! – вмовляв Тіпа Залізний Лісоруб, нікельованими щоками якого котилися сльози.

– О-ох, я не знаю! – причитав Тіп. – О-ох! Хотів би я не ковтати цю пігулку!

Біль зник так само раптово, як почався. Хлопчик звівся на ноги, а Страшило здивовано втупився в чарівну перечницю.

– Що ти там побачив? – запитав хлопчик, якому одразу ж стало трошки соромно за проявлену слабкість.

– Тут знову три пігулки, – буркнув Страшило.

– Цілком зрозуміло, – пояснив Шкеребертник, – адже Тіп сказав: «Хотів би я не ковтати пігулку». Ось бажання і збулося: він нічого не ковтав. Отже, у перечниці й мусить бути три пігулки.

– Може, я її і не ковтав, – розгубився хлопчик, – але все одно мені було страшенно боляче.

– Нелогічно, – далі розмірковував Шкеребертник. – Якщо ти не ковтав пігулку, тобі не могло бути боляче. А якщо твоє бажання збулося, отже, ти її не ковтав і боляче тобі теж не було.

– Виходить, я придурювався? – образився Тіп. – Тоді ковтай сам. Шкода тільки, що бажання витратилося.

– Зовсім не витратилося! – заперечив Страшило. – У коробці як було три пігулки, так і залишилося, всі цілісінькі.

– У мене вже голова обертом, – поскаржився Тіп. – Нічого не збагну. Але ковтати більше нічого не буду, можете й не просити! – Він надув губи й відійшов у куток гнізда.

– Що ж, – сказав Шкеребертник, – виходу нема: доведеться всіх вас урятувати, не будь я Вельми Збільшений і Дуже Освічений. Загадувати бажання тут усе одно, крім мене, нема кому. Давайте пігулку.

Він проковтнув її без вагань, під захопленими поглядами оточуючих, потім дорахував до сімнадцяти по два точнісінько, як Тіп. Чому – невідомо, швидше за все, тому що шлунки в жуків міцніші, ніж у хлопчиків, – але срібна пігулка не завдала йому жодних незручностей.

– Бажаю, щоб зламані крила Рогача самі по собі відремонтувалися і стали як нові! – повільно й урочисто вимовив Шкеребертник.

Бажання збулося настільки блискавично, що ніхто й оком не встиг змигнути. Товариство озирнулося і побачило: Рогач стоїть цілий і готовий до польоту, точнісінько як у ту мить, коли його оживили на даху палацу.

– Слава! – весело закричав Страшило. – Тепер ми вільні!

– Однак уже сутеніє, – зауважив Залізний Лісоруб. – Певно, розумніше буде дочекатися ранку, щоби не потрапити знову в якусь пригоду. Від цих нічних польотів добра чекати не варто.