Елвін Брукс Вайт - Павутиння Шарлотти

Вілбер зарюмсав.

— Я не хочу помирати! — простогнав він. — Хочу жити й жити отут, на цій такій приємній купі гною, біля всіх моїх друзів.

Хочу дихати цим чудовим повітрям і вигріватися під цим чудовим сонечком…

— Що-що, а плачеш ти й справді чудово! — уколола стара вівця.

— Я не хочу гинути! — знову верескнув підсвинок, опукою падаючи на землю.

— Ти не загинеш! — упевнено кинула Шарлотта.

— Що? Справді? — вухам своїм не повірив Вілбер. — А хто ж мене врятує?

— Я, — запевнила павучиха.

— Як? — ухопився підсвинок за ці слова, мов потопельник за соломинку.

— Треба ще подумати як. Але я неодмінно врятую тебе, і тому хочу, щоб ти негайно заспокоївся. Ти поводишся так по-дитячому. Перестань рюмсати! Я не терплю істерик.

Недільного ранку пан і пані Еребли сиділи з Ферн за сніданком у кухні. Евері вже проковтнув свій сніданок і шукав нагорі рогачку.

— А ви знаєте, що в хазяйстві дядечка Гомера повилуплювались гусенята? — запитала донька батьків.

— А скільки їх? — поцікавився пан Еребл.

— Семеро, — відповіла Ферн. — Яєць було вісім, але одне виявилось розбовтком, і гуска сказала Темплтонові, що воно їй більш не потрібне, і він того розбовтка забрав.

— Що зробила гуска? — перепитала пані Еребл, витріщившись на донечку. Її погляд був якийсь чудний, занепокоєний.

— Сказала Темплтонові, що їй те яйце більше не потрібне, — повторила дівчинка.

— А хто такий Темплтон? — допитувалась пані Еребл.

— Тамтешній пацюк, — пояснила Ферн. — Усі ми його недолюблюємо.

— Хто це «ми»? — поцікавився вже й пан Еребл.

— Ну, всі, хто перебуває у підвалі скотарні. І Вілбер, і вівці, і ягнята, й гуска з гусаком та гусенятами, і Шарлотта, і я.

— Шарлотта? — перепитала пані Еребл. — Що ще за Шарлотта?

— Вона для Вілбера найкращий друг. Страх яка розумна!

— А як вона виглядає? — не відступалася пані Еребл.

— Hy-y, — задумано протягла Ферн, — вона має вісім ніг. Усі павуки, здається, мають по вісім ніг.

— То ця Шарлотта — павучиха? — запитала мама дівчинки.

Ферн кивнула головою.

— Велика й сіра. Вона сплела павутину над Вілберовими дверима. Шарлотта ловить мух і висмоктує їхню кров. А Вілбер її просто обожнює.

— Обожнює? — якось неуважливо повторила пані Еребл. Вона пильно дивилася на донечку, і її обличчя було стурбованим.

— О так, Вілбер обожнює Шарлотту! — підтвердила Ферн. — Знаєте, що сказала Шарлотта, коли повилуплювались гусенята?

— І не уявляю, — призналась пані Еребл. — Ти нам розкажи.

— То слухайте! От коли перше гусеня виткнуло свою голівку з-під крила мами-гуски, я саме сиділа на стільчику в кутку, а Шарлотта сиділа у своїй павутині.

І вона виголосила цілу промову! Ось що сказала Шарлотта: «Я певна, що всі ми, хто тут живе, переживаємо радість із приводу того, що, після цілого місяця безперервних зусиль і терпінь з боку нашого друга — гуски, їй нарешті є чим похвалитися». Як ви скажете: приємну промову вона виголосила?

— Авжеж, приємну, — погодилася пані Еребл. — А зараз, Ферн, пора тобі приготуватися до недільної школи. І скажи й Евері, щоб приготувався. А надвечір розкажеш мені більше про все, що відбувається у скотарні дядечка Гомера. Чи не забагато часу ти там збуваєш? Бігаєш туди чи не щовечора?

— Мені там подобається, — призналася дівчинка. Вона витерла рота й побігла нагору. Коли донька вибігла з кухні, пані Еребл тихим голосом заговорила до чоловіка.

— Я потерпаю за Ферн, — сказала господиня. — Ти чув, як вона розводилася про тварин: нібито вони вміють розмовляти?

— Може, вони й справді вміють розмовляти, — засміявся господар. — Мені й самому таке іноді здається. Принаймні ти не переживай за Ферн — дівчинка просто має жваву уяву. Діткам здається, ніби вони що тільки не чують.

— І все одно неспокійна моя душа за неї, — наполягала пані Еребл. — Краще я пораджуся про неї з доктором Доріаном під час наступного візиту до нього. Він любить Ферн майже так само дуже, як і ми з тобою, і я хочу, щоб він дізнався, як дивно вона поводиться стосовно того підсвинка і все таке. Не думаю, що це нормально. Ти ж чудово знаєш, що тварини не розмовляють.

— То, може, наші вуха, — знову засміявся пан Еребл, — не такі чуткі, як у Ферн.

Нитки павутини міцніші, ніж видалося б вам на перший погляд. Такі тонкі, тендітні, а порвати їх ой нелегко. Одначе щодня в павутині борсаються різні комахи, й то тут, то там, гляди, таки порветься нитка-друга. Як набереться тих дірок чимало, то й доводиться павукові (чи павучисі) їх латати. Шарлотта любила прясти-ткати пізнього надвечір'я, а Ферн залюбки сиділа неподалечку й спостерігала. Якось-то вона підслухала страшенно цікаву розмову й стала свідком незвичайної події.