Елвін Брукс Вайт - Павутиння Шарлотти

— Уявити тільки! — промимрив він собі під ніс. — Він захотів узяти собі старе, тухле, смердюче яйце!

— Пацюк є пацюк, — промовила Шарлотта, сміючись ледь чутним бренючим смішком. — Але ж, друзі, невже ви не знаєте, що, коли той розбовток розіб'ється, життя на скотарні стане неможливим?

— Як це? — не зрозумів підсвинок.

— А так, що враз пошириться такий сморід, що ніхто тут не витримає. Тухле яйце — то справжня бомба нестерпного смороду.

— Не бійтесь, я не розіб'ю його, — прогарчав Темплтон. — Я знаю, що роблю. Я весь час маю справу з подібними речами.

І пацюк, котячи тухле гусяче яйце перед собою, зник у своїй норі. Він того розбовтка і штовхав, і туди-сюди повертав, і пхав вужчим кінцем уперед, аж поки нарешті закотив до свого підкоритного лігва.

А надвечір, коли вщух вітер, і на подвір'ї стало затишно й тепло, сіра гуска злізла зі свого гнізда й повела сімох гусеняток у широкий світ. Пан Цукерман саме ніс Вілберові його вечерю й помітив новину.

— Ну-ну! Привіт, привіт! — заусміхався він на весь рот. — Ану ж, скільки вас там? Одне, двоє, троє, четверо, п'ятеро, шестеро, семеро. Семірко маленьких гусенят! Яка краса!

Шарлотта подобалася Вілберові що не день, то дужче. Бореться павучиха з усією тією комашнею? Так це ж розумно й корисно! Бо ж навряд чи знайшовся б на фермі бодай хтось один такий, хто б сказав добре слово про мух. Адже мухи весь час докучають іншим істотам. Корови їх ненавидять. Коні терпіти їх не можуть. Вівцям мухи просто осоружні. Пан і пані Цукермани весь час на мух нарікають і завішують усі приміщення від них сітками.

А як вправно давала вона раду цим паразитам! Особливо хвалив підсвинок павучиху за те, що вона, перш ніж спожити свою жертву, неодмінно її присипляла.

— Ти молодця, Шарлотто, що додумалася до такого! — хвалив її Вілбер.

— Авжеж, — погоджувалася Шарлотта своїм ніжним, мелодійним голосочком. — Я щоразу вводжу їм знеболювальне, аби вони не відчували болю. Це те невеличке добро, яке я залюбки для них роблю.

Отак і минали дні за днями. Вілбер ріс та й ріс, гладшав та й гладшав. Тричі на день він з'їдав по відру пійла, а після їди годинами вилежувався на боці, і йому снилися приємні сни. Здоров'я мав добре, нівроку йому, й швидко набирав вагу. Якось-то надвечір, коли Ферн сиділа поруч на своєму стільчику, до скотарні увійшла найстарша вівця й зупинилася біля підсвинка.

— Привіт, Вілбере! — мовила вона. — Ти що, набираєш вагу? Чи то мені тільки ввижається?

— Та, либонь, таки набираю, гладшаю, — визнав кабанець. — У такому юному віці чом би й не набратись солідності?

— І все одно я тобі не заздрю, — мовила стара вівця. — Невже ти не здогадуєшся, навіщо господарі тебе відгодовують?

— Ні, не здогадуюсь, — сказав Вілбер.

— Ох, не хотіла б я, як то кажуть, накаркати! — зітхнула стара. — Але відгодовують вони тебе тільки на те, щоб убити! Щоб заколоти — ось нащо!

— На те, щоб що? — верескнув Вілбер. І Ферн похолола, заклякла на своєму стільчику.

— Щоб убити, заколоти. Щоб перетворити тебе на копчену грудинку та шинку, — розтовкмачувала стара вівця. — Чи не всіх кабанчиків-ярчуків, коли настають справжні холоди, хазяїн заколює. Та довкола тебе існує вже справжня змова: люди змовилися убити тебе на Різдво. Всі вони у цій змові: і Лерві, й Цукерман, і навіть Джон Еребл.

— Пан Еребл? — хлипнув Вілбер. — Батько моєї подруги Ферн?

— Авжеж. Коли треба зарізати порося, тут усі допомагають. Я вже стара-стара вівця, і набачилася: щороку одне й те саме. Еребл прийде зі своєю рушницею, застрелить…

— Замовкни! — заверещав бідолашний підсвинок. — Я не хочу гинути! Рятуйте! Врятуйте мене, хоч хто-небудь!

Ферн уже ладна була зірватися на ноги, коли всі почули чийсь тонесенький голосочок.

— Заспокойся, Вілбере! — сказала Шарлотта. Павучиха чула всю цю жахливу розмову.

— Я не можу заспокоїтись! — верещав Вілбер, гасаючи туди-сюди по загорожі. — Я не хочу, щоб мене вбивали! Я не хочу вмирати. Шарлотто! Невже стара вівця каже правду? Це правда, що люди збираються заколоти мене, коли вдарять морози?

— Ну, — мовила павучиха, задумано торгаючи нитки своєї павутини, — ця старенька вівця давно вже живе у цій скотарні. І вона не раз бачила, як народжувались навесні поросята, а тоді десь зникали. Тож якщо вона каже, що люди замислили тебе вбити, то, я певна, вона каже правду. А ще хочу сказати, що про гіршу підступність я ще зроду не чула. Що тільки дозволяють собі люди!