Редьярд Кіплінґ - Мауглі

В одному місці шлях Мауглі проходив по гребенях скель, і йому доводилося перестрибувати з каменя на камінь над норами маленьких лисиць, які перелякано дивилися на невідому істоту… З чагарника інколи долинав звук, що нагадував шум пилки. Це кабан точив об стовбур дерева ікла. Побачив хлопець і самого звіра, з очима, що сяяли диким вогнем, і мордою, вкритою піною. В одному місці він почув важке сопіння і удар рогів. Повернувши вбік, звідки линули звуки, Мауглі зустрів пару оленів, які тупцювали на місці, зіштовхнувшись рогами.

Ідучи через потоки, він чув рев крокодила Джакали, що здалеку нагадує рев бика. Інколи натрапляв на змій, які звилися між собою і розлючено кидалися на порушника їхнього усамітнення. Але раніше ніж вони встигали завдати удару, Мауглі вже тікав далеко від них. Він мчав далі й далі на північ.

Так біг Мауглі, часом наповнюючи повітря голосними криками чи наспівуючи пісню. Біг, освітлений яскравим весняним місяцем, і відчував себе щасливим. Раптом його ніс відчув зміну пахощів. Це підказало, що він уже близько до боліт, які були метою сьогоднішньої прогулянки і які знаходилися далеко за межами території його полювання.

Звичайна людина після перших трьох кроків загрузла б з головою в тому в’язкому, нетвердому ґрунті, по якому зараз ішов Мауглі. Але він мав, як кажуть, очі на ногах: його нога сама стрибала з грудки на грудку, з пня на пеньок, не запитуючи очей, куди стати. Він біг просто до середини заболоченого простору, лякаючи диких качок. Діставшись старого, вкритого мохом пня, який виступав над темною водою, хлопець присів перепочити.

Його поява змусила прокинутися все численне населення — навесні птахи сплять дуже мало й дуже сторожко. Цілі зграї птахів літали над болотом, відшукуючи місце, де б можна було знову сісти. Всі вони бачили Мауглі, який сидів на високому пеньку, чули пісню, яку той наспівував, оглядаючи свої жорсткі ступні й обчищаючи їх від колючок і скалок. Але жодна пташка не заговорила з хлопцем, не звернулася до нього із запитанням. Всі вони цілком поринули у свої весняні турботи. І той сум, який, здавалося Мауглі, пішов від нього, залишився позаду, в Джунглях, звідки хлопець утік, знову охопив його, наздогнав і тут. Тепер цей сум був ще сильнішим.

Цього разу Мауглі вже злякався.

— Вона прийшла і сюди, — мовив уголос. — Вона весь час бігла за мною! — І він з острахом озирався, немов очікуючи, що туга стоїть позаду нього. — Тут її немає, де ж вона?

Нічні голоси наповнювали повітря, всі звірі й птахи говорили, перегукувалися між собою, але всім було байдуже до Мауглі, ніхто не звертав на нього уваги, ніхто не помічав його. І болісне відчуття самотності росло й росло.

— Я точно з’їв щось отруйне! — сказав хлопець і навіть зрадів, що нарешті знайшов причину свого нещастя. — Мабуть, якось випадково я з’їв отруйний корінь, і ось тепер сила залишає моє тіло. Я тоді злякався. Ні, це не я злякався. Мауглі не боїться двох вовків, які зчепилися, як не боявся б Акела чи Фао. А якщо тоді злякався, то, мабуть, щось з’їв отруйне… Джунглі живуть, їм байдуже до мене. Вони співають, виють, ведуть бої, збираються у зграї, бігають, веселяться, поки я тут вмираю один серед болота від цієї отрути, яка увійшла в мене. — Хлопцеві стало так шкода себе, що він мало не розплакався. — А завтра вони знайдуть мене мертвим серед цього чорного бруду. Ні, піду назад, у свої Джунглі. Я хочу померти на Скелі Ради. Там, можливо, прийде до мене Багіра, яку я так люблю, якщо вона до того часу закінчить свої пісні. Вона буде поруч протягом тих кількох годин, які ще залишилися в мене. А потім прилетить шуліка Ранн і поховає мене, як поховав і Акелу.

Думаючи про це, Мауглі відчув такий несказанний жаль до себе, що гаряча сльоза не втрималася в нього на очах і скотилася на коліна. І, дивна річ, коли Мауглі почав жаліти самого себе, йому одразу полегшало, і він відчув себе майже щасливим. «В ту ніч, коли Ранн ховав Акелу, я врятував Зграю від Червоних Собак, — пригадував Мауглі. Потім він згадав останні слова вовка-одинака, і ці думки заспокоїли його. — Тоді Акела перед смертю говорив мені багато дивних і незрозумілих речей. Це, мабуть, тому, що наш шлунок стає іншим, коли ми вмираємо. Він тоді говорив, що… Але ні! Що б Акела не казав, я належу до Джунглів! Я не людина!»

Спогади про битву на берегах Вайнганги викликали в Мауглі дивне збудження. Тому останні слова він вигукнув так голосно, що дика буйволиця, яка відпочивала в очереті, підскочила і заревіла: