Редьярд Кіплінґ - Мауглі

Мауглі крикнув, прислухався, потім крикнув ще і ще, але ніхто не відповів на цей поклик. Його чотири товариші, його Брати, були тепер занадто далеко і не чули крику. Вони співали Весняних Пісень, оспівували місяць, полювання на оленя разом з іншими вовками Зграї. Правда, було ще світло, але у час Весняних Пісень Народ Джунглів не дуже на це зважає. Мауглі розсердився, що ніхто не відповідає йому, і знову гнівно крикнув. У відповідь почулося лише глузливе нявкання плямистої кішки Джунглів, яка лазить по деревах у пошуках ранніх пташиних гнізд. Хлопець весь затремтів від роздратування і ладен був уже хапатися за ножа, але вчасно отямився і спробував опанувати себе, напустивши презирливо-зарозумілого вигляду. Але ніхто не звертав на нього анінайменшої уваги. Обличчя його набуло злого виразу: він насупився і побіг з гори вниз. По дорозі Мауглі зустрічав декого з Народу Джунглів, але жоден не зупинив його, не заговорив. Кожен був занадто зайнятий власною справою.

Злістю на всіх і на все наповнилося серце хлопця, хоча в глибині душі він розумів, що це неправильно.

— Так, — казав він сам до себе. — Коли з Декану приходять Червоні Собаки чи коли Червона Квітка розпускається серед бамбука, тоді всі Джунглі мчать до Мауглі, заклинаючи його великим словом слона. Але варто лише розкритися червоному Весняному Оченяткові чи затанцювати голоногому павичу Мао, як усі Джунглі божеволіють, наче їх перекусали собаки… Що ж це, нарешті? Ім’ям буйвола, за якого купили моє життя, запитую: я Володар Джунглів чи ні? Мовчать! Чому ви тут? Що ви тут робите?

Пара молодих вовків зі Зграї стрибала вниз стежкою, відшукуючи якесь тихе місце, щоб розпочати сутичку, бо Закон Джунглів, як відомо, забороняє битися перед очима Зграї. Шерсть на їхніх спинах стояла дибки, вони гарчали один на одного і в будь-яку мить готові були зчепитися. Мауглі кинувся назустріч, схопив по вовку в кожну руку й відкинув їх у різні боки, як це робив не раз під час ігор чи полювання. Але досі він жодного разу не втручався у весняні бої вовків. Відкинуті вовки знову кинулися один на одного так оскаженіло, що перевернули Мауглі на землю і, не гаючи часу на розмови, розлючено зчепилися і покотилися по землі. За мить Мауглі був уже на ногах. Вихопивши ножа, вискаливши зуби, він готовий був прибити обох вовків на місці лише за те, що ті продовжували бійку, незважаючи на його, Мауглі, заборону (хоча за Законом кожен вовк має право битися, скільки завгодно). Хлопець стрибнув до вовків і, вигнувшись, очікував зручного моменту, щоб одним ударом простромити обох. Але поки чекав, відчув, що втрачає сили: його руки опустилися, і він, сховавши ніж, відійшов убік. «Мабуть, я з’їв щось отруйне, — подумав хлопець. — Відтоді, як я розігнав Раду Зграї Червоною Квіткою, відтоді, як я убив Шер-Хана, ніхто зі Зграї не міг звалити мене на землю. І ось тепер я упав від поштовху цих двох звичайнісіньких вовків! Певно, я втратив силу, і тепер залишається лише померти. О, Мауглі! Що завадило тобі вбити їх обох?»

А вовки тим часом продовжували битися, доки один із них не покинув поле бою і не втік. Мауглі залишився сидіти на зім’ятій та закривавленій траві, зі згаслим поглядом, увесь під владою якогось важкого відчуття самотності, якого досі не знав.

Він рано закінчив полювання цього дня і їв небагато, лише для того, щоб набратися сил для весняної прогулянки, яку планував. Їв хлопець один, бо всі мешканці Джунглів були зайняті своїми весняними піснями й боями. Була розкішна біла ніч Джунглів. Кожна зелена галузка лише за цю ніч піднялася настільки, як в іншу пору року не піднялася б і за місяць. Гілка, яка ще вчора була сухою і мертвою, за одну ніч наповнилася соками. Нога Мауглі поринала в густий і теплий килим із моху. Свіжа трава була зовсім м’яка — її краї ще не встигли стати гострими і жорсткими. Численні голоси Джунглів зливалися в один могутній хор Нових Пісень, який, здавалося, був породжений цим яскравим місячним світлом, що сяяло на ставках, на скелях, пробивалося між стовбурами дерев, між ліанами, вигравало на мільйонах листочків.

Мауглі було дуже важко на душі, але йому одразу полегшало, коли він звівся на ноги. Хлопець навіть голосно заспівав. Він не біг, а швидше летів. Він рухався вздовж схилу гори в напрямку до північних боліт, через саме серце Джунглів. Землю вкривала густа м’яка ковдра, яка робила його кроки нечутними. Звичайній людині було б дуже важко продиратися крізь густі трав’янисті зарості, але Мауглі завдяки шаленій силі своїх м’язів мчав через ці зарості, наче легка пір’їнка. Ні гнилий стовбур, ні камінь, що зривався в нього з-під ноги, ні на мить не затримували його легкого і швидкого бігу. Коли хлопець втомлювався пересуватися на ногах, він видирався на верхівки дерев по якійсь ліані й там продовжував свій шлях по гілках, як мавпа. Потім раптом залишав це повітряне царство і падав з величезної висоти вниз, описавши в повітрі красиву дугу. Інколи траплялися ущелини, від яких ішло тепле сире повітря, наповнене густим ароматом нічних квітів, що повністю вкривали ліани. Повітря було тут таким важким, що Мауглі мало не задихався від цих насичених пахощів. Інколи він біг темними стежками, оголена земля яких була покреслена правильними темними і світлими місячними плямами, що створювало враження візерунчастої мармурової підлоги під склепіннями старовинного храму. Часом хлопцю доводилося іти по високій траві, яка обливала його теплою росою, чи стрибати по верхівках голих бескидів.