Редьярд Кіплінґ - Мауглі

— Ти думаєш так позбутися свого запаху, ти, мавпо з вовчою мовою? — кричали вони. — Це тебе не врятує, ми будемо йти за тобою до останнього подиху.

— Тримай свій хвіст! — раптом крикнув Мауглі, кидаючи у натовп Червоних Собак хвіст їхнього ватажка, який щойно був у нього в руках. Зграя інстинктивно відбігла назад, коли почула запах своєї власної крові.

— А тепер ідіть за мною до останнього подиху! — закричав їм Мауглі.

Користуючись миттю, коли зграя подалася назад, він зіскочив із дерева на землю і швидше за вітер помчав у напрямку до Бджолиних Бескидів, перш ніж собаки зметикували, що хлопець думає робити.

Уся зграя завила в один голос і кинулася за ним важким галопом, яким Червоні Собаки можуть загнати найшвидшу і найвитривалішу тварину.

Мауглі добре знав, що ці собаки бігають значно повільніше за вовків, інакше він ніколи не наважився б вести за собою протягом трьох миль цілу зграю. А собаки мчали за ним упевненим галопом, добре знаючи, що тепер він нарешті належить їм і що рано чи пізно вони по-своєму розправляться з ним за все. Мауглі біг, думаючи лише про те, як би підтримати азарт своїх переслідувачів, щоб вони не повернули вбік. Він уповільнив темп, а за ним не більше ніж за якихось п’ятдесят кроків скакав безхвостий ватажок Червоних Собак. Уся інша розлючена зграя відстала, розтягнувшись на півмилі, вона нічого перед собою не бачила від жадання крові. Мауглі не намагався тікати вперед, він зберігав однакову відстань між собою і своїми переслідувачами та економив сили для останньої ділянки, коли йому доведеться бігти повз Бджолині Бескиди.

Була та пора року, коли в Джунглях залишається небагато квітучих рослин. Тому Дрібний Народець рано закінчив свій день і вже готувався до спочинку. Але коли ноги Мауглі затупали над розколинами, в яких містилися незліченні гнізда Дрібного Народцю, земля раптом наповнилася грізним гулом. Мауглі зібрав останні сили й помчав так, як ще ніколи не бігав за своє життя, не забувши, однак, поперекидати ногою накидані раніше купи каміння, яке з гуркотом покотилися в темні розколини скель. Тоді над скелями почувся гул, схожий на шум морського прибою. Хлопець кинув поглядом назад і побачив, що повітря там раптом потемнішало. А попереду, внизу під його ногами, був стрімкий потік Вайнганги, над пінистими хвилями якого виднілася пласка, наче вкрита блискучими алмазами голова Каа. Не гаючи ні миті, Мауглі зробив могутній стрибок і залишив за собою безхвостого ватажка, який вже клацнув зубами, впевнений, що хапає хлопця за плече. Через мить Мауглі був у безпеці, схований пінявими водами річки.

Він не відчував жодного уколу на своєму тілі. Запах часнику на кілька секунд утримав розлючених комах, а цих секунд було достатньо, щоб пробігти повз Бджолині Бескиди. Коли він випірнув із води, Каа своїми кільцями обвив його тіло, і Мауглі на мить завмер від надзвичайної напруги і тріумфу. Поглянувши нагору, він побачив на краю бескидів якісь пухнасті маси, наче величезні купи бджіл. Маси ці валилися зі скель і падали у воду. Коли вони торкалися води, над річкою піднімалася ціла зграя бджіл, а вниз за течією неслося тіло мертвої собаки. З височини Бескидів чувся відчайдушний зойк, який перекривало могутнє гудіння мільйонів крил, схоже хіба що на гул далекого грому. Деякі собаки падали в розколини, зайняті бджолиними стільниками. Тут вони продовжували крутитися, клацати зубами, обриваючи стільники. Їх обліплювали бджоли і жалили до смерті, а Червоні Собаки котилися вниз, збільшуючи своїми тілами купи трупів на березі річки. Деякі з Червоних Собак падали на дерева, що вкривали Бескиди, вже мертвими. Однак більшість собак, оскаженівши від болю, зібрали останні сили й устигли живими вскочити в річку. Каа потім розповідав, що жадібні води Вайнганги проковтнули тоді достатньо собак.

Каа продовжував тримати Мауглі, поки той переводив подих.

— Нам не можна більше залишатися тут, — нарешті сказав пітон. — Дрібний Народець розлютився не на жарт. Швидше забираймося звідси!

Мауглі поплив, намагаючись якомога глибше триматися під водою, держачи ніж напоготові.

— Не поспішай, не поспішай, Маленький Брате! — заспокоював його Каа.

— Один зуб нічого не заподіє цілій сотні, навіть якщо це зуб самої кобри. Ще багато Червоних Собак залишилися неушкодженими. Добра половина з них устигла щасливо врятуватися, вчасно помітивши наближення Дрібного Народцю.

— Тож буде чимало роботи для мого ножа! Та відчепіться ви нарешті! Який надокучливий Народець!