Редьярд Кіплінґ - Мауглі

— Один, два, три, чотири сліди, — говорив Мауглі, стоячи над купою золи і дивлячись униз. — Сліди аж чотирьох людей з узутими ногами. Вони не могли йти так швидко, як Гонд. Але що зробив їм цей маленький чоловік? Дивися, ось тут в одному місці цілих п’ять слідів! Вони всі стояли разом і розмовляли, перш ніж убити його. Багіро, давай кинемо все це й підемо! Я відчуваю важкість у шлунку. Він труситься в мені, як гніздо на кінці гілки.

— Ні, поганий той мисливець, хто залишає свою дичину, щоб вона втекла, — сказала пантера. — Ці вісім узутих ніг не могли піти далеко звідси.

Був яскравий день, і обидва мисливці продовжували йти по сліду.

— Я відчуваю запах диму, — сказала Багіра.

— Люди завжди з більшим бажанням їдять, ніж бігають, — говорив Мауглі, бігаючи в різних напрямках серед низького густого чагарника, яким поросла нова частина Джунглів, де вони знаходилися. Багіра, яка бігла трохи повільніше за Мауглі, раптом дивно крикнула.

— Тут іще один, він уже більше не їстиме, — мовила вона. Під кущем лежала купа яскравого одягу, а навколо було розсипане борошно.

— Це теж зробили бамбуковою палицею, — сказав Мауглі. — Дивися, цей білий пил люди їдять. Убитий, певно, ніс їхній корм. Вони забрали в нього цей корм, а його самого віддали шуліці Ранну.

— Це вже третій, — сказала Багіра.

— Я готовий повернутися до білої кобри, щоб віднести їй великих свіжих жаб, — пробурмотів Мауглі про себе. — Це вістря, червоне від крові слонів, дійсно є сама Смерть, але зрозуміти цього я таки не можу!

— Ходімо далі, — сказала Багіра.

Вони пройшли ще з милю, коли почули голос Ворона: той співав Пісні Смерті на верхівці дерева, під яким лежали троє чоловіків. Біля них дотлівало вогнище. Над багаттям висів залізний лист, а на ньому чорнів залишений напівзгорілий хліб. Біля самого вогнища, сяючи в промінні сонця, лежав анкус.

— Ця річ швидко робить свою справу. Сліди закінчуються тут, — сказала Багіра. — Чому ж померли ці троє, Мауглі? Ознак убивства не видно.

Хто живе у Джунглях, краще за будь-якого ученого лікаря знає місцеві отруйні трави та ягоди. Мауглі підійшов до вогнища, втягнув носом запах диму, відламав шматочок хліба, що пікся, скуштував його і одразу виплюнув.

— Яблуко смерті, — різко вимовив він. — Той перший, якого вони вбили, приготував цей хліб для них, після того як вони всі разом убили Гонда. (Яблуком смерті в Джунглях називають особливу рослину, схожу на дурман, найсильнішу отруту, яку знають в Індії.)

— Так, можна сказати, хороше полювання! Скільки убивств одне за одним, — зітхнула Багіра.

— Ну, що ж тепер? Залишається нам убити одне одного через цього червоноокого кровопивцю? Скажи, Багіро, — прошепотів Мауглі. — Він, цей червоноокий, може говорити? Чи не вчиню я злочину, якщо візьму й кину його кудись подалі? Нам він не заподіє зла, бо в нас немає людських бажань. Якщо ж ми залишимо його тут, то він знову вбиватиме людей, і ті падатимуть, як горіхи, що їх збиває з дерева буря. Не скажу, щоб я любив людей. Але я і не хочу бачити, як вони вмирають по шестеро за одну ніч.

— Мені однаково. На те вони й люди. Вони вбивають одне одного і завжди вбивали раніше — вони люблять убивати. А той перший, маленький, треба віддати йому належне, умів полювати, — сказала Багіра.

— Ні, друже, я думаю інакше. Люди дуже схожі на маленьких дітей. Якщо дитина побачить у воді зображення місяця, то захоче зловити його. Малюк поженеться за ним, впаде у воду й потоне. Так і всі люди. Я відчуваю, що тут моя провина… — Мауглі говорив дуже серйозно, наче нарешті усе зрозумів. — Ніколи більше я не візьму в Джунглі цю незвичайну річ, навіть якщо вона така гарна, як квіти. Ця річ, — і Мауглі обережно взяв у руки анкус, — знову піде до Матері Кобр. А тим часом нам треба поспати. Але ж не будемо відпочивати тут, біля трупів. Поки ходімо зариємо його, щоб він не втік і не вбив ще шістьох. Вигреби-но мені яму під деревом, Багіро.

— Послухай, Маленький Брате, — сказала пантера, підводячись й прямуючи до дерева. — Запевняю тебе, цей червоноокий кровопивця ні в чому не винен. Усі нещастя люди влаштовують собі самі.

— Байдуже, — відповів Мауглі. — Греби глибоку яму. Коли ми виспимося, я візьму його і понесу назад.

Через дві ночі, коли Біла Відлога похмуро сиділа в темряві свого підвалу, осоромлена, пограбована й самотня, раптом в отворі склепіння блиснув своїм камінням анкус і з брязкотом упав на купу золотих монет.

— Мати Кобр, — почувся голос Мауглі, який обачно тримався назовні, — візьми собі на допомогу молодого й повного сил сторожа з твого племені. Нехай він охороняє княжі скарби, щоб жодна людина не пішла звідси живою.