Карло Коллоді - Пригоди Піноккіо

— Хоч би довідатися, як цей острів називається! — простогнав Піноккіо. — Або дізнатися, чи живуть на острові пристойні люди, тобто такі, що не мають звички вішати дітей на гілках дерев! Але в кого я можу це запитати? І чи є взагалі тут хтось?

Подумавши, що він сам-самісінький у величезній ненаселеній країні, Піноккіо так засмутився, що ладен був розрюмсатись. І раптом зовсім близько від берега він побачив велику рибину, що пливла у своїх справах.

Не знаючи, як цю рибу звуть, Дерев’яний Хлопчик дуже голосно і чітко гукнув її:

— Агов! Синьйоро Рибо! Дозвольте запитати вас!

— Будь ласка, — відповіла риба, що виявилася таким люб’язним Дельфіном, якого навряд чи знайдеш у всіх морях світу.

— Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, чи є на цьому острові село, де можна роздобути бодай якийсь харч без побоювання самому бути з’їденим?

— Поза сумнівом, — відповів Дельфін. — До речі, одне зовсім поруч.

— А як мені туди дістатися?

— Якщо підеш ліворуч по маленькій стежинці слідом за своїм носом, ти її ніяк не обійдеш.

— Ще питання, будь ласка! Ви плаваєте морями вдень і вночі, чи не траплявся вам часом маленький човник із моїм батьком?

— А хто твій батько?

— Найкращий татусь у всьому світі, так само як я — найгірший син.

— Під час нічної бурі маленький човен, очевидно, потонув.

— А мій батько?

— Швидше за все, його проковтнула страшна Акула, яка віднедавна сіє смерть і спустошення в наших водах.

— А чи велика ця Акула? — запитав Піноккіо, тремтячи від страху.

— Велетенська, — відповів Дельфін. — А щоб ти міг собі уявити її розміри, скажу, що вона більша за п’ятиповерховий будинок і має таку широку та глибоку пащу, що туди може спокійно в’їхати цілий потяг із димним паротягом.

— Ой леле! — з жахом вигукнув Дерев’яний Хлопчик, швидко одягнувся і ще раз звернувся до Дельфіна: — До побачення, синьйоро Рибо! Даруйте за затримку, красно дякую за вашу люб’язність.

І він попрямував за вказівкою Дельфіна. Ішов швидко, майже біг, та за найменшого шуму одразу ж озирався — побоювався, що його переслідує Акула завбільшки з п’ятиповерховий будинок, з цілим поїздом у пащі.

За півгодини він дістався Села Працьовитих Бджіл. Вулиці кишіли людьми, що діловито снували туди-сюди. Всі тут працювали, всі щось робили. Навіть крізь збільшувальне скло не можна було знайти нероби чи ледаря.

«Зрозуміло, — сказав собі ледар Піноккіо, — це село не для мене. Я не здатний до праці».

Однак його мучив голод, бо вже цілу добу він нічого не їв, навіть пшоняної каші.

Що робити?

У нього було тільки дві можливості вгамувати голод: або шукати роботи, або роздобути сольдо чи шмат хліба, ставши на центральній площі з простягнутою рукою.

Жебрати було соромно, бо татко йому не раз втовкмачував, що на це мають право тільки немічні літні люди і каліки; всі решта зобов’язані працювати.

Аж ось на вулиці з’явився засапаний спітнілий чоловік, що сам насилу штовхав дві грабарки [1] Грабарка — візок (тут і далі прим. пер.) з вугіллям.

Піноккіо пильно придивився до його обличчя і вирішив, що це хороша людина, тож наблизився до нього і, від сорому опустивши очі долі, мовив тихеньким голоском:

— Чи не подасте мені сольдо, щоб я не помер з голоду?

— Не один сольдо, — відповів вугільник, — а цілих чотири ти отримаєш, якщо допоможеш мені довезти до будинку ці дві грабарки.

— Ви мене дивуєте! — скривджено заперечив Дерев’яний Хлопчик. — Закарбуйте собі на носі, що я ніколи ще не був в’ючаком [2] В’ючак — в’ючна тварина, наприклад, віслюк. і не возив грабарок.

— То ліпше для тебе! Якщо ти справді такий голодний, хлопчику мій, тоді відріж собі дві-три товсті скибки від своєї зарозумілості та з’їж їх, тільки гляди, не вдавись.

За кілька хвилин з’явився каменяр, що ніс на спині ящика з вапном.

— Добродію, чи не подасте бідному хлопчикові, що позіхає з голоду, один сольдо?

— Охоче. Йди зі мною, допоможи мені віднести вапно, і тоді матимеш цілих п’ять сольдо.

— Але вапно важке, — сказав Піноккіо, — а я не хочу напружуватися.

— Якщо ти не хочеш напружуватися, хлопчику мій, тоді позіхай, скільки тобі заманеться. Боже помагай.

Протягом півгодини повз нього пройшло ще чоловік із двадцять. Піноккіо у кожного просив подаяння, та всі лише відповідали йому:

— Невже тобі не соромно? Дарма ти вештаєшся вулицями. Ліпше знайди роботу і навчися заробляти на хліб.

Нарешті з’явилася добра жінка з двома глеками води.