Ліман Баум - Чари країни Оз

Капітан Біл був досить огрядний і не міг бачити своїх ніг, але він присів навпочіпки, роздивився Троттині ноги й вирішив, що Скляний Кіт має рацію.

— Не пощастило, — сказав він скрушним голосом, видно, тяжко засмучений тим, що побачив. — Ми, Тротто, в’язні на цьому кумедному острові, і я хотів би знати, як нам звільнитися, щоб вернутись додому.

— Тепер я знаю, чому Калід сміявся з нас, — сказала дівчинка, — і чому, як він каже, на цей острів не приходить жоден звір. Ця потвора знала, що ми попадемося, й не остерегла нас.

Тим часом Калід, хоча й міцно припнутий до землі тичкою Капітана Біла, все дивився на острів, і бридкий вираз, що був на його морді, коли він глузував з Капітана Біла й Тротти, вже змінився на потішений і зацікавлений. Коли він побачив, що мандрівці справді допливли до острова й стоять перед Зачарованою Квіткою, він задоволено зітхнув. Протягле, глибоке зітхання роздимало йому груди, поки звір не відчув, що тичка, яка не пускала його, трохи зрушилась, ніби витягаючись із землі.

— Ага! — промурмотів Калід. — Ще трохи, ще трохи, і я визволюсь і зможу піти геть!

І він почав дихати скільки сили, за кожним могутнім вдихом роздимаючи груди чимдужче і таким чином за кожним разом трохи витягаючи кілок із землі. І врешті Калід, користуючись і глибоким диханням, і м’язами всіх чотирьох лап, став на піску зовсім вільний. Правда, його наскрізь пронизував кілок, тому він знайшов камінь, глибоко вгрузлий у землю, впер гострий кінець кілка в той камінь і випхав його, скільки можливо, із себе. Потім, зачепивши кілок верхнім кінцем за якийсь колючий кущ і, корчачись усім тілом, зовсім висмикнув його.

— Ну от! — вигукнув він. — Як не рахувати двох дірок у шкірі, мені не гірше, ніж будь-коли, але мушу визнати, що той старий одноногий чолов’яга врятував себе й дівчисько, пришпиливши мене до землі.

Все ж каліди, хоча й найнеприємніші створіння в країні Оз, були чарівними мешканцями чарівної країни, і в їхній натурі до зла було домішано бодай трошки добра. Цей Калід був не дуже мстивий, і тепер, коли його недавні вороги опинились під загрозою згуби, його злість на них вивітрилась. «Наш Король Калідів, — подумав він, — теж має якусь чарівну силу. Може, він зуміє якось залатати оці дві дірки в моєму тілі».

Отож, звертаючи на Тротту й Капітана Біла не більше уваги, ніж вони на нього, він увійшов у ліс і побіг таємною стежкою, що вела до захованого в хащах оселиська всіх калідів.

Поки Калід силкувався звільнитись, Капітан Біл дістав з кишені люльку, натоптав її тютюном і закурив. Тоді, пахкаючи димком, замислився, що можна зробити.

— Скляному Котові нічого не сталося, — сказав він, — і моя дерев’яна нога теж не вкоренилась і не росте. Отже, в пастку попадається тільки живе тіло.

— Це все чари, Капітане!

— Я знаю, Тротто, це мене й бентежить. Ми живемо в чарівній країні, а самі не знаємо ніяких чарів і тому не можемо визволитись.

— А не могли б нам допомогти Чарівник з Озу або Глінда Добра? — спитала дівчинка.

— О! Здається, ми дійшли якоїсь думки. Я б і сам, може, набрів на неї за хвилину чи дві. На щастя, Скляний Кіт вільний і може побігти назад до Смарагдового міста й сказати Чарівникові про наш клопіт та попросити, щоб він прибув і вирятував нас.

— Ти підеш? — дуже поважно спитала Тротта Кота.

— Я не гонець, щоб мене посилали сюди-туди, — понуро відказало дивовижне звіреня.

— Але ж ти однаково підеш додому, — втрутився Капітан Біл, — бо, гадаю, не хочеш зоставатися тут. А коли ти вже будеш удома, тобі не дуже важко буде сказати Чарівникові, що сталося з нами.

— Це правда, — погодився Кіт, сидячи на своєму хвості й ліниво вмиваючись скляною лапкою. — Сказати Чарівникові мені неважко — коли я вже буду вдома.

— Може, ти підеш зараз? — благально мовила Тротта. — Ми не хочемо зоставатися тут довше, ніж необхідно, а в Озі кожне цікавитиметься тобою, називатиме тебе героєм і хвалитиме тебе за те, що ти визволив друзів з біди.

Це був найкращий спосіб домогтися чогось від Скляного Кота, бо він був дуже марнославний і любив, щоб його хвалили.

— Так, зараз і піду, — відказало звіреня, — і скажу Чарівникові, щоб прибув і порятував вас.

По тих словах він спустився до води й зник під нею.

Скляний Кіт не міг сам дати раду плотові, а тому пройшов по дну річки, як і тоді, коли побував на острові вперше, і невдовзі вони побачили, як він з’явився на другому березі й подріботів до лісу, де скоро зник між деревами.