Туве Янсон: Країна Мумі-тролів. Книга третя

— Може, дати йому поза вуха?

— Не завадило б, — погодився тато. — Але саме зараз я щоеь надто втомлений. Хай хоча би визнає, що брехати негарно.

— А я й не брехав! — запротестував Мудрик.

— Але ж ти сказав, що твого меншого Братчика з’їдено, хоча ніхто його не з’їдав, — терпляче пояснював тато.

— Та це ж добре! — не розгубився Мудрик. — Хіба ви не раді? Я страшенно радий! Мені стало легше на душі. Отакі болотяні змії можуть проковтнути кого хоч, навіть оком не встигнеш змигнути. Розумієте? Ані кісточки не зостанеться. Лише гола пустеля та виття гієн уночі…

— О лишенько! — зітхнула мама. — Лихо та й годі!

— Отож, усе завершилося щасливо, — радісно підсумував Мудрик. — А буде десерт на вечерю?

Але тут тато Мудрика раптом розсердився:

— Нині залишишся без десерту! І вечері не одержиш, доки не збагнеш, що брехати не можна.

— Хто ж сперечається? Звісно, не можна, — здивувався Мудрик. — Це гидко!

— Ось бачиш, — втрутилася мама. — Хай дитина повечеряє, воно і так нічого не розуміє.

— Ні, якщо вже я сказав, що він залишиться без вечері, то так воно і буде, — вперся на своєму тато, бо раптом злякався, що Мудрик ніколи не віритиме йому, якщо він зараз відмовиться від своїх слів.

Отож довелося Мудрику лягти спати разом із сонцем. Він гірко образився на тата і маму. Звичайно, вони частенько погано поводилися з ним, але так нерозумно, як нині, ще ніколи. Мудрик вирішив піти геть з дому. Не для того, щоб покарати батьків, — він раптом відчув, як страшенно втомився від них і від їхньої неспроможності збагнути, що насправді є важливим чи небезпечним. Вони просто проводили лінію почерез усе, стверджуючи, що по один бік знаходиться те, у що можна вірити і чим можна користуватися, а по інший — лише вигадки і непотрібні речі.

— Хотів би я побачити, як би вони зіткнулися віч-на-віч з Готомомбою, — бурмотів Мудрик сам до себе, скрадаючись униз сходами і вислизаючи на господарське подвір’я позад будинку. — Ото би їм заціпило! Чи хоч би з болотяним змієм… Можу послати їм одного у скриньці зі скляною покришкою, бо таки аж ніяк не хочу, щоб їх зжерли.

Мудрик попрямував знову до забороненого болота, аби довести самому собі, що він цілком самостійний. Тепер болото було синім, майже чорним, а небо — зеленим. Ген далеко сяяв жовтогарячий західний пруг небосхилу. Болото від цього видавалося неймовірно великим і сумним.

— Я нікого не обдурюю, — говорив сам до себе Мудрик, чалапаючи по багнюці. — Усе правда: і вороги, і Готомомба, і болотяні змії, і карета-примара. Вони такі ж справжні, як, скажімо, сусіди, садівники, кури чи самокати.

Нараз Мудрик спинився і завмер, прислухаючись.

Десь вдалині на болоті загуркотіла карета-примара, осяваючи червоним світлом вересові простори; вона скрипіла, тріщала й котилася чимраз швидше.

— Не варто було собі вигадувати карету-примару, — пошкодував про себе Мудрик. — Ось вона тут, справжня. Утікай!

Купини гойдалися і провалювалися під ним, чорні озерця води, немов очиці, витріщалися на нього з осоки, а твань чвакала між пальцями лапок.

— Тільки не думай про болотяних змій, — наказав собі Мудрик і тут же подумав про них, та так яскраво й виразно, що вони нараз посунули з нір, облизуючи свої вуса.

— Був би я таким, як мій маленький Братчик-грубасик, — вигукнув Мудрик у розпачі. — Він думає животиком, їсть деревну стружку, пісок та землю, доки не вдавиться. Якось навіть спробував проковтнути надувну кульку. Якби це йому вдалося, ми більше ніколи б уже його не побачили.

Уява так захопила Мудрика, аж він зупинився. Маленький товстенький Братчик злітає у повітря, ніжки безпомічно теліпаються, а з рота звисає мотузок від кульки…

Ой, ні!

Далеко на болоті світилося вікно. Як не дивно, була то зовсім не карета-примара, а лише маленьке чотирикутне віконце, з якого сіялося рівномірне світло.

— Тобі туди, — мовив сам до себе Мудрик. — Йди спокійно, не біжи, бо інакше налякаєшся. І не думай ні про що. Просто' йди…

Будиночок мав округлу форму, тож там, напевно, мешкала якась мюмля. Мудрик постукав. Він стукав ще й ще, а коли ніхто йому не відчинив, увійшов досередини.

У будиночку було тепло й затишно. Лампа стояла на підвіконні, від неї ніч здавалася ще чорнішою. Десь цокав годинник, а вгорі, на шафі, лежала на животі крихітна мюмлечка й позирала на Мудрика.