Туве Янсон: Країна Мумі-тролів. Книга третя

— Я хочу додому, — почувся голосок Братчика з-понад краю канави.

— Ти більше ніколи не потрапиш додому, — зловісно мовив Мудрик. — Твої кості побіліють на просторах прерій, а мама з татом виплачуть усі сльози, доки не потонуть у них. Ні від кого нічого не зостанеться, лише гієни витимуть над усім…

Братчик розтулив рота, набрав духу і заревів.

Мудрик зрозумів, що той ревіти буде довго. Тому дав спокій малому і поповз далі канавою.

Він цілком втратив з очей ворожі позиції, навіть уже й не знав, які вони і де.

Мудрик почувався покинутим напризволяще і гнівно думав, сам у собі розпалюючи лють: «Ліпше би не існувало молодших братиків! Хай би народжувалися одразу великими або ж зовсім не приходили на світ! Вони нічого не тямлять у війні! їх треба тримати у скрині, доки порозумнішають».

У канаві хлюпало, тож Мудрик звівся да ноги і побрів калюжею. То була велика і дуже довга канава. Мудрик постановив собі відкрити Південний полюс, тож рушив далі. Він ішов страшенно довго, неймовірно втомився, їжа та вода давно скінчилися, до того ж, його покусав білий ведмідь.

Нарешті канава урвалася, і Мудрик одержав Південний полюс у своє цілковите володіння.

Він опинився посеред болота. Воно було сірим і сіро-зеленим, де-не-де вилискувала чорним оком вода. Довкола біліли, наче сніг, пухнасті китички болотяної трави, приємно пахло тванню.

«На болото ходити заборонено, — подумав він уголос. — Заборонено маленьким Мудрикам, дорослі теж сюди не ходять. Але ніхто, крім мене, не знає, чому тут небезпечно. Пізно уночі болотом котиться на величезних важких колесах карета-примара. Ген вдалині чутно її гуркіт, і ніхто не знає, хто нею править…»

— О ні! — скрикнув Мудрик, ураз похолонувши. Йому раптом стало страшно, страх заповз у живіт і подряпався вище.

Ще зовсім недавно не було ніякої карети, ніхто нічого про неї не чув, а потім він вигадав її, і ось вона тут, ще десь далеко, але тільки й чекає ночі, щоб викотитися з пітьми.

— Ні, не так, — фантазував Мудрик. — Зараз я Мудрик, котрий десять років мандрував світами у пошуках своєї домівки, а тепер у нього з’явилося відчуття, що та домівка десь поряд.

Мудрик принюхався, куди віє вітер, і рушив далі, уявляючи собі болотяних змій та живі гриби, котрі повзуть слідом за мандрівником… Не встиг подумати, як вони вигулькнули з моху і почали рости!

«Таким нічого не завадить вмить з’їсти меншого братчика, — подумав він із сумом. — А може, уже з’їли… Вони повсюди. Я боюся найгіршого… Але є ще надія, бо ж існують рятувальні експедиції».

Мудрик кинувся бігти.

«Бідолашний Братчик, — думав Мудрик. — Він такий ще маленький і такий дурненький. Якщо болотяні змії його схопили, то у мене більше немає меншого братчика. Я стану наймолодшим…»

Він захлипав і побіг швидше, голова у нього упріла від страху. Мудрик пролетів подвір’ям, йромчав повз дровітню, вихопився угору східцями, голосно ридаючи:

— Мамо! Тату! Братчика з’їли!

Мама Мудрика була великою і заклопотаною. Вона завжди була заклопотаною. Мама враз зірвалася зі стільця, аж горох з подолу її фартуха розкотився по підлозі і закричала:

— Що? Що! Що ти кажеш! Де Братчик? Ти ж мав за ним наглядати!

— Ах, — Мудрик трішки заспокоївся, — він упав у ковбаню на болоті. Тут же зі своєї нори виринула болотяна змія, обвилася навколо його маленького пухкенького животика і відкусила йому носа. Ось так було. Я аж нетямився з розпачу, але що я міг вдіяти? Болотяних змій набагато більше, ніж маленьких братчиків.

— Змія?! — скрикнула мама.

Але тато розважливо мовив:

— Заспокойся. То все брехні… Хіба не бачиш, він знову вигадує.

І тато Мудрика вмить, щоб не встигнути й собі занепокоїтись, визирнув у вікно: маленький Братчик сидів на подвір’ї та наминав пісок.

— Скільки разів я просив тебе не брехати! — суворо сказав тато.

А мама схлипнула: