Туве Янсон: Країна Мумі-тролів. Книга третя

— Що ж, скажи хоча би, як тебе звуть? — запитав Нюхмумрик. Вечір все одно був уже безнадійно зіпсований, тож він подумав, що простіше підтримати розмову.

— Я такий маленький, що й імен^ не маю, — жваво відгукнувся Крихітка. — Подумати лишень, ніхто ніколи й не питав мене про ім’я. Та ось з’являєшся ти, про якого я стільки чув і якого страшенно мріяв побачити, і запитуєш, як мене звати. Як гадаєш… якщо можеш, звісно… чи не було б тобі надто важко придумати мені ім’я, щоб було моїм і нічиїм іншим? Просто ось зараз?

Нюхмумрик щось пробуркотів і натягнув капелюха на самі очі.

Хтось із довгими шпичастими крилами перелетів понад струмком, сумно й протяжно заводячи десь у лісі:

— Ю-ююю, ю-ююю, ті-уу!

— Не можна по-справжньому стати вільним, занадто кимсь захоплюючись, — сказав зненацька Нюхмумрик. — Я це добре знаю.

— Я знаю, що ти все знаєш, — торохтів Крихітка, підсуваючись чимраз ближче. — Я знаю, що ти все на світі бачив. Усе, що ти кажеш, правильно, а я завжди намагатимуся стати таким вільним, як ти.

Зараз ти прямуєш додому, в Долину Мумі-тролів, щоб відпочити і побачитися з друзями… їжак казав, що Мумі-троль, прокинувшись від зимового сну, одразу затужив за тобою… Як приємно, коли хтось тужить за тобою і чекає… чекає…

— Я повернуся додому, коли мені захочеться, — гостро відрубав Нюхмумрик. — Може, й зовсім не повернуся. Піду собі куди-інде…

— О, Мумі-троль сумуватиме, — похнюпився Крихітка.

Його хутро почало підсихати у теплі, стало спереду світло-брунатним і м’якеньким. Він знову поторгав наплічник і обережно запитав:

— Може б ти… Ти так багато подорожував…

— Ні, — відповів Нюхмумрик. — Не зараз.

І подумав з гіркотою: «Ну чому вони ніколи не дадуть мені побути на самоті у мандрах? Невже так важко зрозуміти, що усі враження розіб’ються вщерть, якщо про них розповісти уголос, розвіються і зникнуть. А коли спробую пригадати, як мені подорожувалося, пам’ятатиму тільки власну розповідь».

На довгий час запала тиша, десь знову заячала нічна птаха.

Крихітка підвівся і несміливо сказав тоненьким голоском:

— Що ж, напевно, мені час додому… Бувай!

— Бувай! — буркнув Нюхмумрик і враз засоромився своєї непривітності: — Послухай! До речі… Оте ім’я, що ти хотів би мати… Тебе можна було б назвати Ті-ті-ууу! Розумієш, Ті-ті-уу — ім’я веселе на початку і з сумовитим довгим «у» наприкінці.

Маленьке звірятко розгублено витріщилося на Нюхмумрика, його очиці жовто вилискували у відсвітах вогню. Воно замислилося над своїм іменем, посмакувало його, прислухалося до звучання, увібрало його в себе, нарешті підняло мордочку до неба і проспівало: Ті-ті-ууу. Та так журливо, що Нюхмумрикові аж мороз поза шкіру пішов.

Потім лише коричневий хвостик змигнув у вересі, і все стихло.

— Ет, — крекнув Нюхмумрик, копнувши спересердя ватрище. Вибив люльку. Урешті підвівся і гукнув: — Агов! Повертайся назад!

Однак ліс відповів тишею.

— Що ж, — зітхнув Нюхмумрик, — не завжди ж бути привітним та товариським. Повсюди не встигнеш, ото й усе. Зате крихітка має тепер ім’я…

Він знову сів, прислухаючись до дзюркоту струмка, тиші й чекаючи своєї мелодії. Та вона не приходила. Він одразу збагнув, що пісня відлетіла так далеко, що йому її не наздогнати. Можливо, й ніколи… У голову лише нестримно ліз запопадливий та розгублений голосок Крихітки, котрий все базікав, базікав, базікав…

— Такі мали би сидіти вдома біля своїх мамусь, — сердився Нюхмумрик. Він відкинувся горілиць на смерекове гілля, за мить знову сів, погукав ще трохи Крихітку з лісу, довго прислухався, а тоді натягнув капелюха на носа і заснув.

Наступного ранку Нюхмумрик подався далі. Утомлений, в поганому гуморі, він простував на північ, не роззираючись навсібіч, а під капелюхом не бриніло навіть найкрихітнішого зачину мелодії.

Усі його думки заполонив Крихітка. Нюхмумрик згадував кожне його слово і свої слова, без упину перебирав подумки розмову, аж йому недобре стало, довелося сісти й перепочити.

— Що це діється? — думав Нюхмумрик сердито й розгублено водночас. — Такого зі мною ще ніколи не бувало. Напевно, я захворів.

Він підвівся й поволі почвалав далі, знову й знову пригадуючи, що сказав Крихітка і що на те відповідав він сам. Зрештою виснажився до краю. А десь пополудні Нюхмумрик повернувся і рушив у зворотному напрямку.