Туве Янсон: Країна Мумі-тролів. Книга третя

— Привіт! — привітався Мудрик. — Я ледь врятувався! Болотяні змії і живі гриби! А ти навіть уявлення про них не маєш.

Крихітна мюмля розглядала його мовчки і ледь скептично. Потім мовила:

— Мене звуть Мю. Я вже бачила тебе раніше. Ти гуляв з маленьким Мудриком-грубасиком і весь час щось буркотів собі під ніс та розмахував у повітрі лапами. Ха-ха!

— То й що! А чого це ти сидиш на шафі? Сміх та й годі!

— Для декого, — протяжно відказала Маленька Мю. — Для декого, може, й смішно, а для мене єдиний порятунок від жахливої долі.

Вона перехилилася через край шафи і зашепотіла:

— Живі гриби уже дісталися передпокою.

— Що-о?

— Звідси, згори, мені видно, як вони сидять уже перед дверима, — вела Маленька Мю далі. — Вичікують. Було б мудро з твого боку скотити килимок й затулити ним шпарину під дверима. Бо інакше вони зіщуляться і проповзуть у шпарку.

— Ти правду кажеш? — запитав Мудрик. Горло йому перехопило від ляку. — Ще вранці їх не було зовсім. Це ж я їх вигадав…

— Та невже? — зверхньо кинула Мю. — Оті клейкі гриби? Котрі ростуть суцільним покривалом, огортають нещасного й приклеюються навіки?

— Я не знаю, — тремтячи усім тілом, прошепотів Мудрик. — Я не знаю…

— Моя бабуся вже всуціль обросла ними, — ніби знічев’я зронила Маленька Мю. — Вона там, у передпокої.

Чи, вірніше, те, що від неї зосталося. Вона схожа на велику зелену купу, лише вуса стирчать з одного боку. Можеш покласти килимок і під ті двері теж. Та чи це допоможе…

Серце Мудрика голосно гупало в грудях, а лапки так закоцюбли, що він ледь спромігся скотити килимки. Годинник невтомно цокав десь у будинку.

— Це так голосно ростуть гриби, — пояснила Маленька Мю. — Вони ростимуть, ростимуть, аж доки двері розколються, і тоді вони наваляться на тебе.

— Візьми мене до себе на шафу! — заволав Мудрик.

— Тут немає місця, — заперечила Маленька Мю.

Хтось постукав до вхідних дверей.

— Дивно, — мовила, зітхнувши Мю. — Дивно, вони ще й стукають, хоча можуть увійти, коли їм лиш заманеться…

Мудрик кинувся до шафи, намагаючись видряпатися нагору. У двері знову постукали.

— Мю! Хтось стукає! — долинув звідкись із будинку голос.

— Так-так, чую! — крикнула Маленька Мю у відповідь. — Двері відчинені… Це бабуся гукала, — пояснила вона Мудрику. — Хто б міг подумати, що вона іще здатна говорити…

Мудрик витріщився на двері, що вели до передпокою. Вони поволі прочинялися, з’явилася маленька чорна шпарина. Мудрик верескнув і закотився під канапу.

— Мю, — знову озвалася бабуся, — скільки разів я тобі казала: коли стукають, треба відчинити! І навіщо ти поклала килимок під двері? І чому я ніколи не можу спокійно поспати?

То була неймовірно стара і сердита бабуся у довгій білій нічній сорочці. Вона перетнула кімнату й, відчинивши вхідні двері, сказала:

— Доброго вечора!

— Доброго вечора і вам, — відповів тато Мудрика. — Вибачте, що турбую, але чи не бачили ви випадково мого синочка, мого майже наймолодшого?..

— Він під канапою, — гукнула Маленька Мю.

— Вилазь, — попросив тато Мудрика. — Я вже на тебе не гніваюся.

— Так-так, під канапою, — втомлено зітхнула бабуся. — Приємно, ясна річ, коли внуки приходять у гості, до того ж, Маленька Мю полюбляє запрошувати додому своїх друзів. Однак хотілось би, щоб діти бавилися за дня, а не вночі.

— Мені дуже прикро, — поквапився з виправданнями тато. — Наступного разу малий прийде зранку.

Мудрик виліз з-під канапи. Він не дивився на Мю і навіть не глянув у бік бабусі, натомість попрямував прямісінько до дверей, зійшов сходами та зник у темряві.

Тато, не зронивши ні слова, крокував поряд. Мудрик почувався таким скривдженим, що ледь не плакав.

— Татку, — озвався він. — Оте дівчисько… ти навіть собі не уявляєш… Ніколи туди більше не піду, — гнівно додав він. — Вона мене обдурила! Брехуха! Вона так жахливо мене надурила, що мені аж зле зробилося!

— Я розумію, — потішив малого тато. — Відчуття страшенно неприємне…

Вони попростували додому і з’їли всі смаколики, які ще зоставалися від десерту.