Ярослав Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

І всі трохи боязко рушили вперед.

– Ой, мені здається, я вже десь бачила ось це, – мовила, злегка затремтівши, Мавпочка, показуючи на Толябунів хвіст, що звисав із кошика.

– Ой, – додала вона по хвильці, затремтівши дужче, – мені здається, я навіть знаю, на кому оте он бачила.

– Ой, – прошепотіла вона, тремтячи вже так, що й усі задрижали, – мені здається, там – Толябун!

Тільки-но Мавпочка вимовила це ім'я, як усіх мов вітром здмухнуло з галявини, а в навколишніх кущах зашурхотіло: то тремтіли звірятка.

– Це таки лев, – сказало Жирафеня. Воно ж було найвище й побачило, хто лежить у кошику. – Але чому він тоді не вискочив зі своєї засідки й не кинувся на нас?

– Або чому ж він тоді не реве, як завжди, – задумливо промурмотів Бегемотик. – Тут щось не так.

– Мені здається, – втрутивсь у розмову маленький Носоріг, який любив усякі подвиги, – цей відважний незнайомець вступив у смертельний двобій з Толябуном, і вони обидва загинули.

– Правильно! – підхопив Бегемотик і гірко заридав. – Такий хоробрий дядечко – і загинув.

– Але як же вони могли битись, якщо дядечко тут, а лев аж он де, – засумнівалося Жирафеня.

– Я знаю, – вигукнув Носоріг. – Він помер од ран.

– Але щось я не бачу на ньому ран, – заперечило Жирафеня й підбігло до Буртіуса.

Всі поспішили за ним. Справді, на незнайомцеві не було не те що ран, а бодай маленької подряпини.

– Таємнича смерть, – прошепотів маленький Носоріг. Він любив читати різні пригодницькі книжки.

Та тільки-но він мовив ці слова, як Буртіус розплющив очі, звівся на ліктях і голосно чхнув.

– Будьте здорові! – гукнули всі.

– Дякую, дякую, друзі! – відповів дослідник і вже націлився схопити до рук свій щоденник, аби мерщій записати кілька нових відкриттів, коли побачив затиснутий у правиці недоїдений пиріжок.

– А де це, – стурбовано запитав Буртіус, – величезний звір з чотирма лапами, довгим хвостом і жадібними очима?

– Він там, – відказали всі хором, одразу ж здогадавшися, про кого йдеться. – У кошику, прив'язаному до тієї штуки.

– Та штука, – поважно мовив Буртіус, – зветься повітряною кулею, і я прилетів на ній досліджувати ваші краї. І вже, мабуть, немало дослідив би, якби не моє відкриття номер чотири.

– А що це за відкриття? – поцікавився Бегемотик.

– Отой же звір, – відказав Буртіус. – Він так мене налякав, що я знепритомнів з переляку, точніше, е-е-е, заснув з несподіванки! От я йому зараз покажу, – рішуче вигукнув хоробрий дослідник, кинувшись до своєї повітряної кулі.

– Не ходіть туди, – загукали звірятка. – Він вас з'їсть.

– З'їсть? – здивувався Буртіус. – Що ж це за цабе таке?

– Це лев Толябун, – пискнула маленька Зебра.

– Лев? Лев… Ах, лев, – знічено повторив дослідник. – Виходить, я зробив поки що тільки три великих відкриття. Просто я ще ніколи не бачив лева і думав, що відкрив його.

– Ну і як він поводиться?

– Жахливо! Просто жахливо! – закричали всі навперебій. – Він ображає нас і лякає. Через нього ми боїмося ходити до школи і навіть гуляти. Він уже з'їв кількох наших товаришів.

– А тепер нахваляється з'їсти мене, – прошепотів Бегемотик. – І обзиває череватеньким опецьком.

– Каже, що мій ріг зроблено з картону, і він коли-небудь одірве його та приб'є у себе в барлозі, щоб вішати капелюха, – поскаржився маленький Носоріг.

– А мені повисмикував усього хвоста, граючись у індіанця, – вигукнув із гущавини Павич. Він уже тижнів два сидів там, чекаючи, поки відросте новий хвіст.

– Він тільки те й робить, що страхає нас…

– Так він же справжнісінький бандит, – обурився Буртіус.

– Але стривайте, що він робить там, у моєму кошику?

– Спить, – одказало Жирафеня.

– Ах, негідник! – зарепетував раптом Буртіус, побачивши свою порожню торбинку. – Мої пиріжки! Мої пампушки з повидлом. О, мої цукерки! Де ви тепер? Я знаю де! Ви в череві цього ненажери, кривдника безневинних і беззахисних звіряток, цього басурмана, харцизяки і песиголовця! Але стривай-бо! Стривай! – Буртіус схопив свій кошик і заглянув у нього. Звірі здивовано перезирнулися. – Таблетки! Мої таблетки! – почули вони.

Тут ми зробимо невеличкий відступ і пояснимо дивну поведінку мандрівника.

Буртіус об'їздив уже стільки країн, перечитав таку кількість книжок, познайомився зі стількома людьми і зробив таку силу-силенну відкриттів, що частенько почав забувати, що він знає і чи знає що-небудь взагалі. «Це від перенапруги, – казала його матуся. – Любий природолюбе Буртіусику, тобі треба відпочити. Не можна так перевтомлювати свою голівку». Але дослідник уперто не хотів відпочивати. Ледь повернувшись з однієї подорожі, він вирушав у другу і, нехтуючи порадами матусі, писав про свої мандри книгу за книгою. Це й призвело до сумних наслідків, що неодмінно трапляються, коли ми не слухаємо своїх матусь. Одного разу, приїхавши з Північного полюса, Буртіус, як завжди, зачинивсь у своєму напакованому книжками і всякими цікавими речами кабінеті й засів за нову книгу. Учений світ нетерпляче чекав на її появу. Через два тижні Буртіус закінчив роботу й поніс книгу до редакції. Але що то була за книга! Замість спостережень на Північному полюсі Буртіус написав «1000 способів приготування яєчні». А цю книгу він опублікував іще сім років тому. Мало того, під кожним номером від першого до тисячного було написано одне і те ж: «На змащену вершковим маслом чи смальцем пательню розбити одне, два, три, чотири, п'ять або більше яєць, залежно від апетиту. Тримати на вогні до повного приготування».