Раптом швидка допомога зупинилася, верескнувши гальмами, і на ній загорілися ліхтарі заднього ходу. Сирена і далі завивала. На боці водія опустилося віконце, у віконце висунулася рука, показуючи правий поворот. Тоді заревів мотор, зі скреготом увімкнулася передача, швидка допомога рвонула у в'їзну браму школи і, черговий раз звискнувши гальмами і шинами, зупинилася на автостоянці. З машини вискочила невисока постать, тягнучи за собою шість різнокаліберних торб, сумок і пакетів, причому половина їх вмісту висипалася на асфальт. Вона швиденько озирнулася, а тоді провела рукою по зачісці, яка нагадувала вороняче гніздо. Губна помада піднімалася до половини одної з її щік, а тіні для очей були розмазані по більшій частині носа. Жінка люб'язно посміхнулася містерові Шрапнелю й пішла до нього через майданчик, похитуючись під вагою сумок.
— Доброго ранку! — закричала вона ще звіддаля. — Який прекрасний ранок! Лілія Гармидер. Як ся маєте?
— А… а… — почав містер Шрапнель. — Ця швидка допомога…
— Надзвичайна, правда? Я купила її торік на розпродажу. І знаєте, досі все чудово працює: сирена, маячки…
— Я чув, — пробурчав містер Шрапнель.
— Ну що, пішли? Не будемо гаяти часу, — сказала міс Гармидер. — «Веди, Макдаф!», ну, це з Шекспіра.
Містер Шрапнель стиха зітхнув і поплентався за міс Гармидер у школу, підбираючи за нею все, що вивалювалося по дорозі з її сумок.
2. Велике літакове змагання
— Це третій клас, — сказав містер Шрапнель.
Тридцять двоє дітей сиділи тихо і сумирно, вони подивилися спочатку на нову вчительку, а тоді на містера Шрапнеля, але врешті-решт їхні погляди знову звернулися до нової вчительки.
— Третій клас, це міс Гармидер.
Лілія Гармидер широко усміхнулася класу і виронила ще дві сумки.
— Доброго ранку, діти! — проспівала вона і миттю зникла під столом, щоби позбирати свої манатки.
— Доб-ро-го ран-ку міс Гар-ми-дер! — хором привіталися третьокласники, попри те, що міс Гармидер зникла з їхнього поля зору.
— Містер Дейвід нездужає, — пробурчав містер Шрапнель. — Тим не менше, я впевнений, що у міс Гармидер ви будете в добрих руках. Ага, до речі, міс Гармидер, розклад висить на стіні ось тут. Перший урок — математика.
— Що це? — звідкись з-під столу долинув здушений голос. — О, я знайшла гумку, схожу на слона. Хтось із вас загубив слона?
Над столом з'явилася рука, яка розмахувала червоною гумкою.
— Хто загубив слона?
Містер Шрапнель заціпеніло дивився на руку зі слоном. Йому ніколи не доводилося чути нічого подібного.
Щодо третьокласників, то вони були ошелешені не менше за нього. Вони, затамувавши подих, чекали, що містер Шрапнель ось-ось вибухне.
Проте він так і не вибухнув. Він тільки дивився на тонку руку, що вимахувала гумовим слоном.
Тоді над столом з'явилося й обличчя, і міс Гармидер звелася на ноги.
— Ну ж бо, він же чийсь, — радісно сказала вона. — Бідний бездомний слоник!
У задніх рядах тихенько хихикнули. Містер Шрапнель крутнувся на каблуку і вп'явся поглядом у глибину класу. Він різко вдихнув:
— Я змушений залишити вас, міс Гармидер, і не забувайте — математика!
Містер Шрапнель розмашистими кроками зник за дверима. По класу пронеслося полегшене зітхання, діти відкинулися на спинки парт. Лілія Гармидер уважно дивилася на дітей. Діти похмуро дивилися на неї. Троє з них вже порпалися у своїх партах.
— Що ви робите? — запитала міс Гармидер.
— Дістаємо підручники з математики, міс.
— А хто що сказав про математику? — лагідно запитала вона.
Усі троє підняли голови з-над парт і уважно спостерігали за нею.
— Ми завжди займаємося математикою по понеділках, — сказала Ребекка.
— Розумію, що ж, ми не повинні змінювати розклад, чи не так? Це він? — міс Гармидер примружилася, щоби прочитати величезний аркуш паперу, вкритий блакитними написами. Багато з-поміж них були підкреслені червоним.
— Цікаво, цікаво, — сказала вона. — Отже, математика. Ну, давай ти, як тебе звати?
— Пітер, міс.
— Добре, Пітере, скільки буде два плюс два?
Пітер втомлено зітхнув.
— Чотири, міс.
— Дуже добре. А тебе як звати?
— Емі, міс.
— Скажи-но, Емі, скільки буде шістсот дев'яносто два плюс п'ять тисяч двісті шістдесят, поділити на вісім?
Настала черга Емі зітхати. Годі було й надіятися, що їй вдасться підрахувати це в умі.
Читать дальше