Джеремі Стронг: Гармидер у школі

Якийсь час усі мовчали. Діти дивилися у вікно на свої звичайнісінькі буденні велосипеди, вишикувані рядочком під стіною. Усі одночасно видали вигук захвату і з головою поринули в купу частин і деталей під ногами у міс Гармидер, а вона давала цінні поради.

У класі зазвучали молотки і пилки. Деякі з дітей взяли великі аркуші паперу й почали вимальовувати дивовижні креслення своїх літальних апаратів. Міс Гармидер була настільки зайнята відповідями на запитання, що їй не вдалося просто сидіти і спостерігати. Невдовзі вона вже повзала по підлозі раптом з усіма, допомагаючи одній із конструкторських груп вирішити складну проблему, пов'язану з задньою велосипедною зірочкою і ланцюгом.

Мало-помалу літальні апарати почали набирати форму, і діти вийшли на вулицю, щоби причепити гвинти. Тут довелося вирішувати багато складних проблем, знадобилося море клею і купи липкої стрічки. Було неможливо ступити ногою так, щоби до неї що-небудь не приліпилося і не залишалося приліпленим іще найближчі десять хвилин.

П'ятеро дітей чомусь виявилися з голови до ніг обв'язаними мотузками. Це було особливо дивно, якщо зважити, що всі вузли були в них за спиною, куди вони аж ніяк не могли би дотягтися самі.

— Це все Вейн, — закричала Емі. — Він це навмисне!

— Від них не було ніякої користі, вони тільки весь час плуталися під ногами. Мені довелося їх позв'язувати, щоби не заважали.

— Думаю, тепер ти вже можеш їх розв'язати, — запропонувала міс Гармидер. — Ну ось, гадаю, ми закінчили. Час починати випробування.

Новозібрані велосипеди справляли дивне враження. Кожен із конструкторів по-своєму вирішив питання, як закріпити гвинт над головою пілота. Дехто скористався для цього грубими паличками. Інші використали металеві стержні та мотузки. Тепер пілоти обережно виводили свої вертопеди на стартові позиції на шкільному майданчику, довгі лопаті гвинтів звисали донизу і легенько погойдувалися. Решта класу спостерігала, чи їхнім літальним апаратам вдасться піднятися в повітря. Навіть міс Гармидер затамувала подих.

Пілоти вилізли на сидіння. Один за одним, дуже повільно й обережно вони почали їздити навколо майданчика. Лопаті гвинтів повільно оберталися в них над головами, з тихим шурхотом розтинаючи повітря. Пілоти понагиналися над кермами, щоб набрати швидкість.

Крутити педалі виявилося важкою роботою. Тепер їм доводилося приводити в рух не тільки заднє колесо велосипеда, а й гвинти.

— Давайте! — гукала міс Гармидер. — Давайте швидше!

Її слова заохотили решту класу так само підбадьорливо гукати:

— Швидше! Рухайся! Давай, «Конкорд», швидше, швидше!

Бідолашні пілоти хекали і сапали. Вони з усіх сил налягали на педалі. «Шух, шух», — оберталися гвинти. Вертопеди робили одне коло за одним.

— Обережно! — гукнула міс Гармидер. — Не допустіть, щоби гвинти зіткнулися!

На майданчику було дев'ять розчервонілих облич. Один з вертопедів уже майже піднявся в повітря. Його переднє колесо раз у раз відривалося від землі, так, ніби він ось-ось хотів злетіти, але ніяк не міг. На жаль, колесо, яке майже не торкалося землі, дуже ускладнило керування, і невдовзі один з вертопедів занадто наблизився до іншого.

Лопаті зіткнулися. Почувся різкий тріск, і великий шматок гвинта пронісся над майданчиком і врізався в стіну школи. Велосипеди попадали і збили ще два апарати. Решта вертопедів різко звернула вбік, щоб уникнути аварії — і зіткнулися лоб у лоб. За кілька секунд майданчик перетворився на місце катастрофи.

— Ой-ой, — промимрила міс Гармидер, тривожно озираючи купу розбитих літальних апаратів. — Нікому нічого не сталося?

— Ух ти! — видихнув один із пілотів. — Це було круто!

Над майданчиком пролунав гучний голос, змусивши всіх (звичайно, за винятком міс Гармидер) завмерти на місці:

— Міс Гармидер! Що тут відбувається?

— Ми робили вертольоти, містере Шрапнель.

— Вертольоти? Вертольоти! Що за вкрай сміховинна ідея!

Лілія Гармидер обернулася і зупинила на містерові Шрапнелеві свої невинні сірі очі:

— Але ж, містере Шрапнель, хіба ви забули? Це ж була ваша ідея!

Директорові відпала щелепа. Його знову заціпило.

Коли місіс Штурх наступного ранку йшла до кабінету директора, вона вже не відчувала приступу страху. Вона не дуже розуміла чому, але вона це помітила, і це викликало в неї у глибині душі тепле відчуття.