Олексій Геращенко - Котономіка, або Як коти економіку будували

– І тобі добридень, – суворо відповів Карчун, здвигнувши брови. – Саме тебе й шукаю. Адже потрібно б зустрітися завтра на головній площі нам усім – людям і котам.

– Саме це я й хотів від тебе почути, – відповів Джерманкет, думаючи, що Карчун отримав запрошення від його друзів.

– То ти вже знаєш? – здивувався Карчун. – Швидко ж вони впоралися.

Джерманкет здивовано поглянув на Карчуна, не зрозумівши його останніх слів.

– Ну, то до завтра.

– Бувай, коте.

Наступного ранку кішки почали збиратися біля котячої скелі. Їх була неймовірна кількість, адже хлопці-коти добре постаралися й запросили геть усіх.

– Треба їх якось організувати, – здивовано роздивляючись силу-силенну кішок, промовив Джерманкет.

– Навіть не уявляю, як то зробити, – почухуючи себе задньою лапою за вухом, відповів йому Шерпон.

– А нехай вони співають!

– Співають?

Джерманкет видряпався на котячу скелю і прокричав на весь голос:

– Слухайте мене уважно!

– Няв, – хором відповіли коти.

– Сьогодні матимемо нагоду обговорити з людьми наші з ними стосунки, які стають дедалі нестерпнішими з їхнього боку.

– Няв! – загорлопанили коти. – Де наша рибка, де молочко, де сирочок зі сметанкою?!

– Тихо, тихо, – почав заспокоювати їх Джерманкет. – Ось про це ми й поговоримо з людьми. Тільки будьмо спокійними й організованими, бо коли кричатимемо, то точно ні про що не домовимося. Тому йдемо до людей вже зараз, а щоб не сваритися, то співаймо на ходу. Нумо, Шерпоне, заводь нашу улюблену пісню!

Шерпон гордо вийшов наперед та гучно завів:

«Хай сама до тебе прибіжить», – підхопили інші коти.

Хорепан підбіг до Джерманкета і запитав:

– Що то він співає?

– Вперше чую, – здивовано відповів той. – Але що вже поробиш, треба підспівувати.

А Шерпон, випнувши груди, виводив дедалі гучніше:

«Прикрашають кішки увесь світ, няв!» – надуваючи щоки, підхоплювали ті, що крокували за солістом.

І ось вся ця катавасія наблизилася до центральної площі селища, де на них вже очікував людський натовп, підігрітий до суворої розмови розповідями Неоли та Хілюна.

– Ти ба, розспівалися, – крізь зуби промовила пані Неола й сплюнула.

Незабаром на площі й прилеглих вулицях і яблуку ніде було впасти – так щільно стояли люди й коти. Повітря сколихували вигуки та нявчання, що зливалися воєдино. Цей лемент нарешті перекричав суворий голос сільського голови Корчуна:

– Шановне панство, прошу тиші!

Усі враз заспокоїлись, і Карчун повів далі:

– Сьогодні розглянемо поведінку кота, який звинувачується в скоєнні злочину!

І знов здійнявся галас.

Шерпон, який до цього незворушно наспівував собі під ніс: «І на мишу більше не полюй, хай сама до тебе прибіжить», ойкнув і нарочито недбало запитав:

– Ти ба, який то котяра злочин утнув?

– Він ще насміхається! – підскочила до нього Неола. – Та це ж ти, скотиняко, мою курку хотів поцупити!

Шерпон від несподіванки притиснув вуха до голови, накрив їх передніми лапами й почав поволі відсуватися назад, ховаючись від оскаженілої бабці.

– Та я що? Я нічого, – кліпав він очима. – Лишень повечеряти хотів. Хіба коти не мають право на їжу?

– Мають право. Мають! – заверещали коти. – Їжу! Їжу! Вимагаємо право на їжу!

– Та він її вкрасти хотів! – закричала у відповідь Неола. – Грабіжник, крадій!

– Крадій! Крадій! – підхопила людська юрба. – Коти-крадії! Коти-крадії!

– Та ви що! – обурився Джерманкет. – Ми вам мишей ловимо, створюємо вам затишок, прикрашаємо цей світ собою. А ви, невдячні, таке собі дозволяєте.

– Гей, хлопче, – промовив голова селища Карчун. – Говори, та не заговорюйся. Ми, люди, вас, котів, утримуємо. Даємо житло, годуємо, гріємо, терпимо. Але зараз важкий рік. Неврожай. Люди голодують. Тож і вам треба трохи потерпіти, їсти менше.