Олексій Геращенко - Котономіка, або Як коти економіку будували

«Їв собі траву, нікого не чіпав. Що сталося?» – думав як.

– Буль-буль-буль, – сказав пан Хілюн, бо вже зовсім пішов під воду, причавлений яком і бабцею.

– Що ти кажеш, Хілюне? – спитала Неола.

– Буль-буль-буль, – почулося у відповідь.

– Нічого не розумію! – сказала вона і, перехилившись через яка, вправно витягла за волосся голову Хілюна з води.

– Начувайся, котяро, – відпльовуючись, ледь зміг вимовити Хілюн. – Але витягніть мене, Неоло, будь ласка, цілком, бо я або потону, або ви розчавите мене, як коржика!

Шерпон, спостерігаючи за цим дійством з кущів, зрозумів, що нічого доброго йому не світить, коли ці троє нарешті виберуться на берег. Тож, притиснувши вуха до голови, накивав п’ятами.

Неола дуже образилася на Шерпона. Ба більше: вона по-справжньому розлютилася, бо в цей голодний рік, коли так не вистачало всім їжі, втрачати смачний обід було неабияк прикро. Того ж дня жінка пішла до голови селища Карчуна, аби той допоміг їй поквитатися із зухвалим котом.

– Карчуне, – голосно промовила вона. – Ми тих клятих котів годуємо в такий важкий рік, а від них жодного зиску, адже все одно втрачаємо врожай. Скільки ще зноситимемо таке? Пропоную вигнати муркотунів, хай дадуть нам спокій, житимемо собі краще.

– Що сталося, Неоло? – здивовано промовив мудрий Карчун. – Поряд з нами коти живуть уже сотні, а то й тисячі років. Так, іноді ми сваримося, але загалом ставимося з повагою одне до одного.

– Раніше й коти були іншими, не те, що нині, – махнула рукою Неола. – Спитай в людей, що вони скажуть.

– Нехай і так, – промовив, замислившись, сивочолий Карчун. – Треба говорити з людьми, аби запобігти конфліктам. Призначаю на завтра загальні збори нашого селища. Ходімо повідомимо про це людей.

Тим часом Шерпон, ледь віддихавшись, поплентався до котячої скелі, місця, де збиралися коти потеревенити, попліткувати та й просто дізнатися про останні новини. Коли Шерпон наблизився, то побачив гурт з кількох молодих котів. Ті підстрибували, сміялися, жартували.

Вони побачили його, і Джерманкет, молодий білявий кіт з чорними вухами, промовив:

– Привіт, Шерпоне! Чого це ти ледь ворушиш ногами?

– Бувай здоровий, Джерме! – відповів Шерпон. – Йду з останніх сил, зараз просто впаду, бо пробіг шалену відстань, насилу відірвався від погоні.

– Кажеш, погоні?! Нумо, хлопче, розповідай, що такого вже накоїв.

І Шерпон почав свою розповідь.

– Розумієте, сиджу собі, гріюсь на сонечку, нікого не зачіпаю, аж тут іде пані Неола і несе повний кошик смаженої риби. Раптом одна рибина випала, й саме тоді, коли пані проходила повз мене, і як дасть мені по лобі, аж зірочки навколо очей закружляли! Підскочила та рибина догори та й знов почала падати мені на голову. Тут я рота розкрив і спіймав її. Старенька пані як те побачила, то аж заверещала на мене. Почала звинувачувати в усіх гріхах, ніби я всю її рибу поцупити хотів. Стала кидати в мене всім, що в руки прихопить! То я й чкурнув звідти, а вона за мною. Хоч старенька, а стрибає, ніби гірська коза. На кладці нам ще чолов’яга Хілюн зустрівся. Намагався їй допомогти, та я якимось дивом і від нього спромігся втекти, котячі боги допомогли, не інакше.

Хлопці слухали розповідь Шерпона уважно, хитаючи головами на знак схвалення, підіймаючи й напружуючи кінчики хвостів. Після сказаного худий рудий кіт Хорепан промовив:

– А чи маєте ви цього року достатньо їжі, хлопці?

– Та де там, – протяжно хором вимовили всі інші. – Люди обділяють, бо рік поганий.

– А себе вони так само обділяють?

– Ти ж чуєш, повні кошики риби носять!

– Ото жадібні!

І ось вже коти почали жалітися одне одному на людей, згадуючи всі справжні й вигадані образи, роздмухуючи їх, немов кульку, що загрозливо тріщала зсередини, попереджуючи про вибух.

– Треба, нарешті, покласти цьому край, – вимовив нарешті Джерманкет. – Зберемо всіх котів і зустрінемося завтра з людьми, щоб погодити наше подальше співіснування.

На тому вони й розійшлися в різні боки, щоб попередити кішок про велику зустріч з людьми.

Дорогою до свого будинку Джерманкет зустрів Карчуна.

– Вітаю, голово, – промовив Джерманкет, проте не так шанобливо, як зазвичай.