Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

-- Писатимемо на шпалерах, Хлопчачок, -- сказав старий. -- З другого боку. Я надибав тут, на горищi, шпалери. За дверима в тебе.

-- Та то ж бабуся хоче поклеїти у вiтальнi до рiздва!

-- На стiнах видно тiльки один бiк шпалери, Хлопчачок. Зворотний бiк речей у цьому свiтi взагалi не часто можна побачити, ось що я тобi скажу.

Що я мiг заперечити на такий розумний доказ? Послухавшись прадiдуся, я внiс до кiмнатки сувiй шпалери, з обережностi замкнув за собою дверi й сказав:

-- Можна починати.

-- Нiсенiтниця! -- буркнув прадiдусь, витягаючи з задньої кишенi своїх синiх рибальських штанiв два великi теслярськi олiвцi. -Нiсенiтниця! Отак нi сiло нi впало починати! -- знову сказав вiн. -По-перше, менi кортить закурити; по-друге, до лиха оцi подушки й гардини; по-третє, я не можу вiршувати за графiком; по-четверте, менi потрiбна iдея!

-- До лиха подушки з гардинами! Нехай живуть iдеї!

Я попiдкочував гардини й поскладав на карниз пiд стелею, тодi поскидав усi чисто подушки на малу канапку, прошкутильгав через увесь червоний килимок у прадiдусеву кiмнатчину, а вернувшись, знову замкнув за собою дверi, лiг на кучугуру подушок на канапцi й вiдкопилив спiдню губу.

Я ще й тепер, як колись мiй прадiдусь, вiдкопилюю спiдню губу, коли в мене з'явиться iдея. На жаль, навпаки майже нiколи не виходить: хоч би скiльки вiдкопилював я спiдню губу, iдея звичайно не з'являється.

Так було менi й тодi, в кiмнатцi на горищi. Поки прадiдусь пускав iз люльки дим, попихаючи то туди, то сюди крiсло на колесах, я лежав на купi подушок, дивився в маленьке вiкно на дахи сусiднiх будинкiв, i менi не набiгала ну анiякiсiнька iдея.

Зате прадiдусевi нiбито щастило бiльше. Бо я вгледiв, як у нього спiдня губа почала повiльно, немовби в такт з народженням доброї iдеї, вiдкопилюватись дедалi виразнiше, аж поки вiн зненацька пiдiбгав її, знову затягся з люльки й мовив:

-- Є, Хлопчачок!

-- Що є? -- спантеличено запитав я.

-- Iдея, Хлопчачок! I здається, навiть непогана. Пам'ятаєш, ми чотири роки тому грали в гру -- складали оповiдки й вiршi про мову?

Я кивнув головою.

-- А тепер пiдемо далi: поговоримо з тобою про поважнiше -- про свiт, про життя, про те, якi бувають люди.

-- Та що там багато розводитися про людей! У кожної людини один нiс, двоє очей, двоє вух, один рот i четверо прадiдусiв.

-- I дехто з людей може послужити прообразом для наших з тобою творiв, -- докинув прадiдусь. -- Мова в нас iтиме про героїв.

-- По-моєму, герої нуднi, -- пробурчав я. -- Я не люблю всiх отих пригод Зiгфрiда.

-- I я не люблю, -- засмiявся прадiдусь. -- Як на мене, то Зiгфрiд взагалi не герой.

Отепер уже я зацiкавився.

-- Як-то -- Зiгфрiд не герой? -- вихопилося в мене.

-- От бачиш, Хлопчачок, про те, кого вважати за героя, думки можуть розходитись. Тому-то моя iдея ось яка: ми складатимемо оповiдки й вiршi, в яких спробуємо показати, що воно таке -- герой. Я, наприклад, гадаю, що героєм можна стати лише в якусь виняткову хвилину, опинившись у виняткових обставинах, а цiлий вiк, змалку й до останку, героєм бути неможливо. Менi, примiром, здається, що наш Ян Янсен один раз у життi зумiв повестися героїчно.

Почувши це, я зареготався: з Яна Янсена був такий страхополох, що про це по всьому островi гуляли анекдоти. I менi здалося страшенно кумедним, що прадiдусь згадав про якесь його геройство. Я зажадав пояснення.

-- Залюбки все тобi поясню, Хлопчачок, -- вiдповiв старий. -- Але це довго. Власне, це буде оповiдка. Коли в тебе стане терпцю...

-- Стане, стане, -- перебив я: менi дуже кортiло довiдатись, як це Ян Янсен зробився героєм...

-- Ну, то слухай...

Прадiдусь вигiднiше вмостився в крiслi, присунув до себе попiльничку, що стояла на столi, ще раз затягся з люльки й почав розповiдати:

ОПОВIДКА ПРО ЯНА ЯНСЕНА

ТА ПРЕКРАСНУ ЛЕДI ВАЙОЛIТ

Ян Янсен був свого часу, в серединi дев'ятнадцятого сторiччя, вiщуном погоди на островi Гельголандi. Нiколи не налетiв на острiв шторм так, щоб Ян Янсен його не завбачив заздалегiдь, нiколи не вдарила посуха, якої б вiн не провiстив людям наперед. Вiн збагнув закони неба й моря i вiдчував їхнiй настрiй. Моряки, перше нiж вирушити в плавання, iшли до нього на пораду. Рибалки вдавалися до нього, коли табуни оселедцiв минали острiв або коли омари несподiвано кидали рифи, на яких жили десятки рокiв.

Ян Янсен був собi низенький на зрiст чоловiчок i такий полохливий, що це увiйшло в приказку. Коли кому-небудь бракувало вiдваги щось зробити, всi казали:

-- Не будь такий, як Ян Янсен!

Ян однаково боявся i собак, i котiв, i мишей; боявся англiйського намiсника не менше, нiж аптекаря, що завжди глузував iз нього. Вiн страхався й темряви i весь тремтiв, коли йому часом доводилося вирушати з рибалками в море. Одне слово, Ян Янсен був страхополох.