Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

-- А щоб побороти самого себе, iнколи треба героїзму.

-- Оце я й хотiв сказати, Хлопчачок! -- засмiявся прадiдусь. -- Ти потроху навчаєшся читати мої думки. Еге, та ти, бачу, вiдкопилив уже спiдню губу. То що тобi там спало на думку?

-- Я собi думаю, прадiдусю: мабуть, весело було б звiршувати щось про фальшивих героїв. Чим краще розпiзнаватимеш героїв несправжнiх, тим яснiше бачитимеш справжнього.

-- Розумна гадка, Хлопчачок!

Старий присунув до мене свою тарiлку, де лежали ще два бутерброди з ковбасою, й повiв далi:

-- Нумо складати вiршi про фальшивих героїв, про тих, що тiльки здаються, але не є героями. Та ти з'їж-но спершу мої бутерброди, я ж знаю твiй апетит, -- а тодi розстелиш на столi шпалери.

Я вм'яв те, що було на тарiлцi, тодi поставив посуд на комод, розстелив на столi шпалери -- чистим боком догори -- i взяв у прадiдуся теслярський олiвець. Стiл тепер уже був не стiл, а чудова, простора паперова рiвнина. Ми вирiшили писати, так би мовити, обабiч вiд середини, а щоб не заважати один одному, поставили перегородку -стос "Моряцьких щорiчникiв".

-- Про героїв, -- сказав перед початком писання прадiдусь, -заведено складати балади. Зробимо так i ми. Я напишу баладу про ландскнехта.

-- А я тодi -- про рицаря.

Незабаром кожен iз нас уже сидiв, вiдкопиливши спiдню губу й списуючи своїми кривульками шпалеру.

Коли я не знав, що написати далi, то пiдкидав у грубку вугiлля, дивився якусь хвильку у вогонь -- i фантазiя моя знов оживала.

Ми скiнчили майже одночасно, кинули жеребок -- кому читати першому. Випало менi, i я прочитав зi шпалери:

Балада про рицаря Зеленжаха

Пан Зеленжах на свiтi

За давнiх жив часiв.

Любив усiх побити

I щоб усяк тремтiв.

Такий геройський рицар, -

Нема таких тепер, -

Хто зваживсь подивиться,

То глянув i помер!

Коли вiн на турнiрi

Свiй хист являв панам,

Тремтiли навiть звiрi, -

А що ж казать про дам!

Самого ж не збороло

Нiщо за сотнi днiв.

Палав пiд заборолом

В очах неситий гнiв.

Та змалечку -- нi слiзки

В очах отих його.

Вiн мав куценькi мiзки,

А силу -- ого-го!

Крiзь морок i завiю

Мчав рицар Зеленжах.

Плекав вiн горду мрiю -

На всiх наводить жах.

Та що з тобою, мрiє,

Трапляється, бува,

Коли вже постарiє

Немудра голова!

Наш рицар, повний злостi,

На дужчого напав,

Та так старечi костi

Безславно в лiсi й склав.

Безславно свiт покинув,

А був же гордий -- страх.

Як жив, так i загинув

Пан рицар Зеленжах.

-- Браво, Хлопчачок! -- вигукнув прадiдусь i аж у долонi заплескав. -- Ти добре розкусив рицарiв такого гатунку. Вони були вбивцi за фахом i зналися на своєму ремеслi. Та навiть сотня трупiв -то ще не свiдчення героїзму. Послухай тепер мого вiрша. Старий начепив окуляри й прочитав iз звороту шпалер:

Балада

про ландскнехта у Фландрiї

Хоробрий ландскнехт-рубака

У Фландрiї в давнину

Ходив i мало не плакав -

Так шукав, неборак, вiйну.

Як мир -- ландскнехтовi тiсно:

Це ж найманий вам вояк;

Без воєн звитяжних, звiсно,

Вiн прожити не мiг нiяк.

Вiйни все нема й не чути...

Ландскнехт, мов який агент,

Надумав розвiдать майнути:

Може, з Брюгге воює Гент?

I ходить вiн, ходить, ходить,

Самотнiй, забутий всiма,

I Фландрiю вже переходить, -

А вiйни все нема й нема!

Вже геть стоптав черевики

I вдяганку всю подер

Та й заплакав:

-- Боже великий,

Що ж я маю робить тепер?

Аж тут негода настала,

Завихрився буревiй,

I на голову паморозь впала -

Йде ландскнехт -- бiлий дiд старий.

I враз бiля самого вуха

"Вiйна!" -- загув йому дзвiн.

Та ландскнехт уже того не слухав -

Ледве дибав, сердега, вiн.

-- Був iз мене ландскнехт хороший, -

Яке ж iз того пуття?

Анi честi, нi слави, нi грошей, -

Змарнував я своє життя!

Прадiдусь скинув окуляри, а я сказав:

-- Бiдний ландскнехт!

-- Дурний ландскнехт! -- мовив мiй прадiдусь. -- Тiльки дурень у мирний час покладає всi надiї на вiйну, бо хоче залишатись вояком. Марити битвами -- то ще не героїзм.

За читанням ми не почули, що хтось сходив на горище. Несподiвано перед нами де не взявся дядько Гаррi. Вiн стояв i спантеличено дивився на встелений шпалерою стiл.

-- Що це ви робите? -- спитав вiн.

-- Вiршуємо, -- вiдповiв я йому щиру правду.

-- А важко це, Хлопчаки? Тобто скора це робота чи тут треба чимало часу?

-- Та як який настрiй, Гаррi, -- пояснив йому прадiдусь. -- Зараз настрiй у нас той, що треба. Ми добре, але не надмiру попоїли, в кiмнатцi в нас тепло, а надворi мороз. Люлька менi смакує. Отож можна вiршувати. Хочеш подивитись, як це робиться?