Та коли я ступнув на останнiй схiдець i хотiв був зайти до вiтальнi, то почув за її дверима голоси моїх батька з матiр'ю та ще декотрих наших родичiв, i говорилося знов про нас, поетiв.
Я почув, як мама сказала, що i їй хотiлось би прочитати нашi вiршi та оповiдки, а горiшня бабуся вiдповiла:
-- Ось нехай-но Хлопчачок перейде знов жити додому, ти, як хоч, усе перечитаєш. Оповiдки вони писали на отих негодящих шпалерах, що й ти знаєш. На зворотi. Там i про Яна Янсена є оповiдка. А балади про Геракла -- в зошитi.
Я вирiшив не перебивати їм розмови про нас, двох поетiв, навшпиньки побрався на другий поверх, а там, -- не знаю сам, чому, -до прадiдусевої спальнi. Може, я сподiвався знайти якiсь невiдомi менi вiршi та оповiдки, -- тепер уже не пам'ятаю. Одне добре знаю, що я справдi знайшов там вiрша, якого досi не читав i який нагнав на мене жах.
В одному з "Моряцьких щорiчникiв" мiж сторiнками стримiв клаптик картону, сiренький i непримiтний, -- от собi закладка й годi. Та я навiщось витяг той клаптик картону й побачив, що на ньому добре знайомим прадiдусевим письмом написано якийсь вiрш. Це був, як виявилося, немовби прадiдусiв заповiт менi. Я читав його з дедалi бiльшим подивом i страхом.
Отак, Хлопчачок, прощавай, не журись,
Бо кожному з нас умирати колись.
I в цьому геройства нема, щоб ти знав, -
Людина вмирає, бо час їй настав.
А смерть вiдкриває, чого був хто варт,
I що було правда, а що тiльки жарт.
Та й жарти минаються без вороття, -
Скрашай, Хлопчачок, собi жартом життя.
Я завжди скрашав, та тепер уже край -
Я йду на спочинок, а ти пам'ятай:
Не був я герой, був собою однак.
I ти будь таким.
*Твiй Старий Хлопчак.*
Не пам'ятаю вже, що я зробив, прочитавши цього вiрша. Знаю тiльки, що менi на мить здалося, нiби серце моє перестало битись i я не поворухну анi рукою, анi ногою.
"Виходить, вiн дуже добре знає, що скоро надiйде його остання година, -- подумав я. -- Вiн лише вдає передо мною дужака. А насправдi..."
I враз менi уявилося, що там, нагорi, у крiслi на колесах, мiй прадiдусь спить останнiм, вiчним сном, з якого не прокидаються.
Як стiй, iз клаптиком картону в руцi, я кинувся сходами на горище, задиханий, рвонув дверi до пiвденної кiмнатки. Там ще горiло свiтло.
Прадiдусь дивився на мене, широко розплющивши очi. Вiн злякався, -- мабуть, мого переляканого вигляду.
Але, побачивши в мене в руцi знайомий йому клаптик картону, вiн заусмiхався.
-- Герої, Хлопчачок, -- промовив вiн, -- привчають себе жити з думкою про смерть. Але, по сутi, всiм нам треба до цього привчатись.
Та й ми ж iз тобою, -- не прикидаймося, Хлопчачок, -- жили цей тиждень з думкою про смерть. Проте я куди жилавiший, нiж здається лiкаревi.
Отой незвичайний усмiх все не сходив iз прадiдусевого обличчя -сказати б, знайшов собi тут притулок.
-- Як добре зважити, -- провадив старий, -- то я житиму довгенько ще й пiсля своєї смертi. Не конче в оцих-от штанях, вовняних шкарпетках i оцих-о чорних черевиках. А як образ. У твоїй душi. А ще -- в книжках.
-- У яких книжках, прадiдусю? -- здивовано спитав я.
-- У твоїх, Хлопчачок.
Усмiх його все ширшав. Наче лампа, що розгоряється дедалi дужче.
-- Ти подаруєш менi щось немов безсмертя. I я житиму довго, -казав вiн. -- Я спорудив собi пам'ятник у твоїй душi. Спорудив не без певного марнолюбства, Хлопчачок. Тепер чи помру я одного чудового дня, i якого саме, -- це вже, їй-богу, не багато важить. Рокiв через двадцять--тридцять ти це зрозумiєш.
Обличчя його аж променiло, коли вiн закiнчив:
-- Ти тепер вертайся додому, до батька з матiр'ю. Я вже знов можу ходити. Оце крiсло, в якому настiльки легше думається, поставимо в куток. А чи помру я i коли саме, Хлопчачок, це байдуже. Своїй дещицi мудростi я знайшов добрий прихисток. Ти нiколи не славитимеш фальшивих героїв.
Я стояв збентежений i тiльки дивився на прадiдуся. Аж через добрих двадцять рокiв я зрозумiв, що вiн мав на увазi.
Сподiваюсь, моя книжка це доводить.