Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

-- Я думав! -- гукнув я. -- Я вам уже кiлька днiв казав, що горiшня бабуся потай вiршує!

-- Так, це правда, казав, -- пiдтвердив прадiдусь.

Усi гостi почали невтримно смiятись.

На щастя, горiшня бабуся подала менi згорточок паперу, на якому вона переписала мiй абетковий вiрш до дня народження прадiдуся. I тодi я нарештi змiг довести, що я маю право сказати про вiршi щось серйозне. Я подзенькав ложкою об чашку, мовив: "Прошу тихо", -- i з запалом прочитав абеткового вiрша:

Прадiдусева абетка

А сьогоднi в нашiй хатi

Буде прадiдове свято.

Вiн найстарший тут у нас,

Гарно з ним провести час.

Добрий капiтан у домi

"Екiпажевi" свойому.

Є у нього й ще чесноти:

Жвавий дуже у роботi,

Знає оповiдок силу

I складає вiршi мило,

Їх записує на дошку

Й потiм згадує потрошку.

Кожному вiн друг у скрутi,

Любить всiм корисним бути.

Мудру раду може дати,

Не старий, хоч бородатий.

Ой, багато в нього вартi

Приповiдки всякi й жарти!

Рiдко губиться у мовi,

Слово-бо напоготовi.

Так живе Хлопчак веселий

У старiй своїй оселi.

Фарб не знаю де й узяти,

Хоч приблизно змалювати:

Це Хлопчак, це прадiд мiй!

Чи є ще в кого такий?

Шкода -- вiрш кiнчаю я.

Ща, Ю, Я.

Гостi заплескали в долонi. Мiй друг Геннiнг прошепотiв:

-- Добре втнув, Хлопчак!

-- Чудесно! Як з натури змальовано! -- вигукнула панi Зiнгер. I всi дуже хвалили мого вiрша.

Тiльки прадiдусь похитав головою.

-- Ти, Хлопчак, перехвалив мене, -- сказав вiн. -- Та коли це вже день народження, то нехай. А взагалi вiрш дуже гарний!

I знову гостi хтозна й чого засмiялися. Потiм читання вiршiв скiнчилося. Нашi моряки зiтхнули з видимою полегкiстю. Бо вiршi -- це не на їхнiй смак. Вони слухали тiльки з чемностi, а справжнє зацiкавлення виявили до єдиної "Норовливої яхти". А тепер вони за маринованими оселедцями та гарячим грогом вiдпочили вiд трудiв слухання й навiть поскидали куртки, бо в кiмнатi стало надто тепло. Мого друга Геннiнга й мене о дев'ятiй годинi вiдiслали додому. Правда, ми копилили губи й говорили про несправедливiсть та нерозумiння. Але все марно. Горiшня бабуся сама простежила, щоб ми пiшли.

Отож я взяв матроську торбу, в яку були запханi мої речi, надiв плетену шапку, зимову куртку й покинув прадiдусiв дiм.

Прадiдусь вийшов аж до дверей, щоб попрощатися зi мною. Я пiднiс праву руку до шапочки й сказав:

-- Дозвольте вiдбути, пане капiтан!

-- Шкода, -- сказав прадiдусь. -- Шкода, що ти вiдпливаєш! Але ж ти часом приходитимеш провiдати мене?

-- Аякже, прадiдусю! Я просто не знаю, що робитиму без вас!

-- Учись i грайся! Бо життя коротке!

Прадiдусь пiднiс на прощання руку до кашкета, примружив око, повернувся й пiшов у дiм.

А я зi своєю морською торбою помандрував нiчними вулицями до батькiвського дому.