Оксана Сайко - Новенька та інші історії

— А знаєш що, Олю? Так, ти маєш рацію. Кепський з мене кавалер для тебе. Не марнуй свого часу зі мною. І знаєш що? Краще будь уважнішою до своїй бабусі. Вона у тебе старенька, і серце у неї хворе…

— А до чого тут взагалі моя бабуся? — спитала вона збентежено, мабуть, аж ніяк не сподіваючись від мене такого. Її сині очі стали ще більшими. В ту мить вона здалася мені схожою на ляльку.

— Просто уяви собі, що колись ти теж будеш такою ж бабусею, — проказав я. — І, мабуть, тобі було б дуже прикро мати таку байдужу та егоїстичну внучку, таку «справжню леді», яка дбає тільки про себе!

Обернувшись, я швидко пішов геть. А в спину мені летіли Олині колючі слова:

— Ну і йди! Подумаєш! Та ти мені ніколи й не подобався!..

Після цієї сварки я почувався кепсько. Та й Олечці, мабуть, було не краще, хоч вона ретельно це приховувала. Коли я опинявся десь поруч, вона вдавала байдужість та веселість. Тільки відчувалася у її сміхові якась несправжність. Я помітив, що після уроків вона стала поспішати додому, вже не висиджуючи, як раніше, з дівчатами на спортивному майданчику. А ще помітив, що вона почала сама забирати свою куртку з гардеробу.

Після урочистостей останього дзвінка Олечка несподівано підійшла до мене й відвела вбік.

— Знаєш, — заговорила вона, — не треба було тобі ставати на голову перед математиком… Справжнім учинком було те, що ти мені сказав… Ну, про бабусю… Пам’ятаєш?

— Ти вирішила змінитися?

— Хоч трохи — ти ж знаєш, як це непросто, — чесно відказала вона. — Але тепер я принаймні сама ходжу до крамниці, щоб вона не носила важкі сумки… Ти вибач, що тоді наговорила тобі такого… Не знаю, що на мене найшло?..

Після її слів я відчув себе так, наче величезний тягар спав з моїх плечей! Я міцно стиснув Олину руку. Хоч там як, а вона таки виявилася справжньою леді — бо визнала свої помилки й відкрито сказала про це!

Коли нам восени довелося переїжджати з передмістя на нову квартиру в місто, я зовсім не був у захваті від цього. І схоже, мама мене розуміла. Вона важко зітхала й скрушно хитала головою:

— А як Денис? У нього ж тут друзі, тут усе йому знайоме… Як він звикатиме на новому місці? Напевно, це буде непросто…

Тато її заспокоював:

— Ти надто всім переймаєшся, люба. Не хвилюйся, не сприймай його, мов малу дитину. Наш хлопець вже достатньо дорослий. Врешті-решт, він чоловік і капітан футбольної команди…

— Звісно, — бадьоро додав я, — що я, якесь дівчисько, чи що?

Мої слова виявилися для мами переконливим аргументом. Хоча, зізнаюся щиро, мені шкода було покидати своїх друзів, з якими я приятелював у дворі, однокласників і членів футбольної команди. Але чоловікові не слід зізнаватися у своїх слабкостях. Тому я змовчав, нічого не сказавши навіть татові.

А невдовзі я зрозумів, що вмію легко звикати до перемін. Наша нова квартира розташувалася у великому шестиповерховому будинку. І двір був просторий, зі спортивним майданчиком. Отож, було чимало місця, щоб розігнатися з м'ячем. У квартирі навпроти мешкав хлопець, що виявився моїм однокласником. Його звали Сашко, й ми з ним потоваришували. Він познайомив мене зі своєю молодшою сестрою Зоряною і з хлопцями з двору. Минуло не так багато часу, і ми вже грали у футбола. Та й Зоряна виявилася класною дівчиною, майже як хлопець. Вона не була дурепою, як інші дівчата, вболівала за київське «Динамо», знала усіх відомих футболістів й не гірше від нас гасала на роликах.

Віднедавна я став помічати у дворі одного хлопця, що завжди тримався осторонь. Він не підходив до інших хлопців, лише здаля спостерігав. Він часто сидів на гумових колесах на спортивному майданчику чи на драбині й, не соромлячись дорослих, курив цигарки.

— А хто це? — спитав я якось в Сашка, коли ми втрьох — Сашко, Зоряна і я — повертались зі школи й помітили його у дворі.

— Це Славко, — відповіла замість Сашка Зоряна.

— Може, і його взяти до нашої футбольної команди? — подав я ідею. — Якщо він вміє грати у футбол, звісно… Як ти гадаєш?

— У нашу футбольну команду? Його? — Сашко зареготав.

— Не розумію, що тут смішного? По-моєму, цілком нормальний хлопець. Тільки… постійно сам та сам… Напевно, він теж недавно сюди переїхав? — припустив я.

— Що ти! Навіть не думай із ним розмовляти! — вигукнув Сашко. — Його батьки алкоголіки, а він крадій! Він вкрав у Дмитра новенького велосипеда та ще й пофарбував кермо у жовтий колір — щоб замаскувати. Але ми його відразу вичислили! А в Василя він вкрав блейзера! Потім виправдовувався, начебто знайшов його на лавці… Справжній нікчема він і дрантюх! З ним ніхто не товаришує! Всі його зневажають!