Сергій Гридін: Не такий

За кілька днів забулося і це. Справжній грім грянув після літніх канікул, через місяці чотири після того, коли було викрито таємницю Марини. Як і щодня, Кропивина прийшла до школи однією з останніх, хоча жила в сусідньому із Потапом дворі. Але сьогодні вона не чекала дзвінка на урок, а скликала подруг і повела на нараду до туалету. Троє дівчат за кілька хвилин уже сиділи на своїх місцях, геть приголомшені. А Марина на уроки так і не прийшла. Навіть не забрала свою сумку, в якій була улюблена косметичка та «штатна» пачка цигарок.

А на перерві до Потапа підійшов Олесь Максименко.

— Ти знаєш, що з Кропивою сталося? — таємничим голосом запитав він.

— А мені воно треба? — і собі запитав Потап. Його геть не цікавили проблеми Марини (у них це було взаємне), проте таємничість однокласника заінтригувала.

— Вона вагітна! — зробив великі очі Олесь, сповіщаючи таку важливу новину.

— Та ну! — вражено протягнув Денис. — Не може такого бути! — у нього в голові ніяк не вкладалася думка про те, що його однокласниця ЗАРАЗ, а не через надцять років, може мати дитину!

Денис давно вже знав, що дітей знаходять зовсім не в капусті. Щось свого часу йому розповів Матвій, який дізнався про інтимні стосунки чоловіків та жінок набагато раніше за нього. Щось він почув на уроках біології. А решту знань почерпнув у Інтернеті: там хочеш читай, а хочеш — відео дивися про весь процес, від зачаття і до народження! Але уявити собі, що колюча і незрозуміла для нього Кропивенко стане мамою!.. Бррр!

Новина чомусь зачепила Потапенка. Він ледве досидів до кінця уроків, так йому кортіло поділитися враженнями від почутого. Тепер він дійсно пожалкував про те, що посварився з Матвієм! З іншими говорити йому не хотілося. Можливо, в глибині душі він ще ображався на них. А можливо, ще не навчився жити без свого найкращого друга…

Після школи Денис попрямував додому. Розпрощався на перехресті з Ромком Загорським і рушив до свого під’їзду. Раптом побачив тата, який вибіг на вулицю з великою торбою і сів у незнайоме авто, що чекало біля виходу. Денис навіть крикнути нічого не встиг, а машина вже зникла за поворотом.

Роздумуючи, що могло змусити тата отак гасати, Потап піднімався сходами. Ліфт знову не працював. Біля дверей квартири він зупинився, трохи віддихався, зняв з плечей важкий рюкзак і спробував ключем відчинити двері. Як же він здивувався, коли виявилось, що двері не замкнені!

Обережно відчинивши їх, Потап заглянув до передпокою. У квартирі було тихо. Денис, налаштувавшись дати драла за першої-ліпшої потреби, зайшов досередини і радісно зойкнув: на кухні сиділа мама. Вона, судячи з усього, теж нещодавно прийшла, бо була в плащі та чоботях.

— Мамо! — закричав Потап. — У нас у школі таке!..

Хлопець враз осікся. На нього дивилися повні сліз мамині очі. Такого суму він ще ніколи в них не бачив. Нічого не розуміючи, Денис підійшов до мами і обійняв за плечі. І вона заридала вголос.

— Що сталося? — серце хлопця вискакувало з грудей. Останнього разу мама так плакала в той день, коли ховали її батька, Денисового дідуся. Він досі пам’ятає зимове кладовище, запах ладану в церкві та безпорадність у душі, коли хочеться втішити рідну людину і не можеш знайти для цього слів.

— Синку! — мама теж обхопила його руками. — Нас тато покинув! Ми тепер залишилися самі!..

Потапенко сидів у своїй кімнаті і почувався так, ніби його з усього маху пригрів правицею один із братів Кличків. На столі він знайшов записку: «Любий синку! Я знаю, що ти мене зараз не зрозумієш, але впевнений — ми все одно залишимося друзями. Я йду від твоєї мами (ми не можемо більше жити разом), та твоїм татом я буду завжди». Розглядаючи швидкий, нерівний почерк, Денис не дуже уявляв своє життя без батька. Так, той увесь час був заклопотаний, часто їздив у відрядження і пізно повертався з роботи, однак завжди була можливість порадитися з ним про щось своє, чоловіче: чи то як виправити «глюки» комп’ютерної гри, чи щодо правильної поведінки в дворових розбірках, чи… та купа всього! Більшість своїх секретів Потап довіряв мамі, проте в критичних ситуаціях одразу біг до тата. Той ненадовго — і дуже кумедно — насуплював брови, а потім легко знаходив шляхи вирішення проблеми.

— Чорт! — сказав Потап. — Навіть не дочекався мене!

Він гнівно зіжмакав записку і жбурнув її під ліжко. «Немає у мене більше батька!» — вирішив хлопець. І раптом, наче ножем по серцю, згадка: «Залишимося друзями…» Ех, та й друзів більше немає!