Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

Музика стишилася. Спелда стояла перед Живчиком, похиливши голову, насунутий каптур хутряного плаття ховав її обличчя. Вона сповільна простягла руки назустріч Живчикові, аби вхопити його у свої теплі обійми.

Хлопець ступив крок уперед.

Ту ж мить Спелда заволала не своїм голосом, поточилася назад і стала несамовито товкти себе по голові.

Музика знову погучнішала. Потужна, ритмічна — так б’ється серце. Спелда заволала вдруге — дикий крик, від якого Живчикові мороз пішов поза шкіру, — і шалено замолотила руками повітря навколо себе.

— Матусю! — закричав Живчик. — Що коїться?

Живчик побачив цівку крові, що спливала із глибокої рани на голові. Ще одна рана була на плечі, і ще — на спині. Там, де кров потрапляла на одяг, синій колір ставав фіалковим. Спелда крутилася, вертілася, кричала і билася з невидимим нападником.

Живчик отетеріло спостерігав за сценою. Він би підсобив, якби міг. Та хлопець не міг нічого вдіяти — нічогісінько. Ще ніколи у житті він не був таким безпорадним.

Раптом він побачив, як Спелда схопилася за горло. Між її пальцями заструменіла кров. Спелда жалібно застогнала, похитнулась і, тіпаючись у диких корчах, гримнула на землю.

Невдовзі вона завмерла.

— Ні-і-і-і-і! — заверещав Живчик. Він упав навколішки і почав трусити тіло за плечі. Жодних ознак життя!

— Вона мертва, — схлипнув він. — І це все через мене. Чому? — заголосив він. — Чому? Чому? Чому?

Живчик трусив і трусив нерухоме тіло матері, а пекучі сльози стікали по його обличчю і падали на закривавлений одяг.

— Та й квит, — пролунав звідкись ізверху голос. — Заспокойся. І звільнися від цієї облуди.

Живчик підвів голову.

— Хто там? — запитав він, утираючи очі. Нікого не видно. Сльози текли не спиняючись.

— Це я, — сказав голос. — Я осьдечки.

Живчик обернувся туди, звідки линув голос, та все одно нічого не побачив. Одним скоком він зірвався на ноги.

— Ану ж ну! — крикнув Живчик і вихопив із-за пояса ножа. — Спробуй-но тільки підійти до мене.

Він люто панахав ножем повітря.

— Давай, — горлав Живчик, — ну ж бо, покажися, боягузе!

Марно. Невидимий убивця лишався невидимим. Помсту довелося відкласти. Сльози жалю, розчарування та гніву лилися по Живчикових щоках. Він не міг їх зупинити.

А потім почало коїтися щось дивне. Спочатку Живчик подумав, що йому привиділось. Аж ні. Усе навкруги міняло свої обриси. Розсіявся туман, почало тьмяніти бузкове світло, навіть музика почала стихати. Живчик зауважив, що після всього пережитого він і далі стоїть посеред лісу. З дедалі дужчою тривогою він озирнувся і побачив того, хто до нього промовляв.

— Ти! — ледь не задихнувся Живчик. Він знав цю істоту з історій, які розповідав йому Жмутобород. То був птах помагай-біда, певніше, помагай-біда у личині його знайомця, бо кожен птах цього племені вважав себе та своїх родичів однією й тією самою істотою. Біль утрати давким клубком підступив Живчикові до горла.

— Навіщо ти це зробив? — гукнув хлопець. — Навіщо ти вбив Спелду? Мою матір!

Величезний помагай-біда схилив голову набік. По масивному закандзюбленому дзьобу ковзнув промінь світла. Птах поводив фіалковими очима, вивчаючи хлопця.

— То не була твоя мати, Живчику, — відказав помагай-біда.

— Але ж я бачив її, — заперечив хлопець. — Я чув її голос. Вона казала, що вона моя мати. Чого ж би вона...

— Поглянь лиш на неї, — сказав птах.

— Я....

— Поглянь на її пальці — на руках, ногах. Відгорни її коси і поглянь на обличчя, — наполягав помагай-біда. — І потім скажеш, чи це твоя мати.

Живчик повернувся до тіла й нахилився над ним. Воно невпізнанно змінилося. Вбрання тепер скидалося не так на одежину, як на звичайну шерсть. Перебігши поглядом по випростаній руці, він зрозумів, що жодний рукав не був би таким цупким. Живчик обійшов тіло кругом, і його погляд несподівано вихопив кисть: три вкриті лускою довгі пальці, а на кінцях — оранжеві пазурі. Такі самі були й ноги. Живчик перевів подих і поглянув на помагай-біду.

— Але...

— Лице, — рішуче сказав птах. — Поглянь на лице, і зрозумієш, від кого я тебе порятував.

Живчик підійшов трохи ближче, тремтячими пальцями відкинув зім’яте хутро. І закричав із жаху. Все що завгодно він готовий був побачити, тільки не це!