Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

Живчик накинув дарунок поверх своєї шкуратянки. Як на нього шита!

— Тепло! — здивувався Живчик.

— Шкіра волорога, — сказала вона Живчикові, стягуючи накидку спереду поворозками. — Наша робота, — додала вона, — не на продаж.

— Живчику, — звернулася вона до хлопця охриплим голосом, — мені б хотілося, щоб ти прийняв цю річ на знак моєї вдячності за те, що ти повернув Хряща додому живим і неушкодженим.

Живчик був схвильований до глибини душі.

— Дякую, — промовив він, — я...

— Спробуй її на дотик, — попросив Хрящ.

— Що? — не зрозумів Живчик.

— Проведи по ній рукою, — повторив той і весело захихотів. Живчик провів долонею по густому хутру. Воно було м’яке та гладеньке.

— Розкіш! — похвалив він.

— А тепер в інший бік, — не вгавав Хрящ.

Живчик зробив, як той казав. Цього разу вовна була настовбурчена, цупка.

— О! — вигукнув він, а Хрящ та Жилявка вибухнули реготом. Навіть Ма-Татум і та всміхнулася.

— Як голки, — зазначив Живчик, дмухаючи на вколоту руку.

— Чи мертвий волоріг, чи він живий, ніколи не гладь його проти шерсті, — хихикнула Ма-Татум. — Я рада, що тобі сподобався мій дарунок, — додала вона. — Нехай він служить тобі вірою і правдою.

— Дуже мило з вашого боку... — почав був Живчик, та Ма-Татум ще не закінчила.

— А оце хоронитиме тебе від незримих бід, — і вона почепила на шию Живчикові шкіряний амулет із тисненням.

Живчик потай усміхнувся. Здається, всі матері вірять у забобони, хоч де б вони жили.

— Не бачу нічого смішного, — гостро промовила Ма-Татум. — По очах бачу, що на тебе чекає далека дорога. А тут багато такого, що могло б завдати тобі шкоди. І хоча на кожну трутизну є своє чар-зілля, — додала вона, усміхаючись до Хряща, — та вже як раз потрапиш до темнолесникових лабет, вважай, що ти небіжчик.

— Темнолесник? — стрепенувся Живчик. — Про темнолесників я знаю.

— Найстрахітливіше з усіх створінь, — голос Ма-Татум здригнувся і бринів тепер приглушено. — Він бродить у пітьмі. Він скрадається за нами, живолупами, весь час вибираючи собі жертву, і міркує, як її уб’є. А потім кидається на неї.

Живчик нервово пожував кінчик свого шарфа. То був той самий темнолесник, який наганяв страху на лісових тролів — оте чудовисько-звірисько, яке заманювало на певну смерть тролів, що збочили зі стежки. Але то були тільки оповідки, чи не так? Та хай навіть і так, а все одно Живчикові мороз пішов поза шкірою, коли Ма-Татум продовжила розповідь.

— Темнолесник шматує свою жертву доти, доки б’ється її серце, — прошепотіла вона майже нечутно. — Достеменно так! — раптом голосно вигукнула вона і сплеснула в долоні.

Усі — Живчик, Жилявка і Хрящ — аж підскочили.

— Ма-а! — ображено протягла Жилявка.

— А що ж! — відрубала Ма-Татум. — Вам, молодим, усе смішки та пересмішки!

— Я не хотів… — почав був Живчик, та помахом криваво-червоної руки Ма-Татум змусила його замовкнути.

— Ніколи не легковаж Темнолісом, — застерегла вона. — Злегковажиш — не проживеш і п’яти хвилин, — тут вона приступила до хлопця і лагідно стиснула його руку: — А тепер — іди відпочивай.

Живчикові не треба було повторювати двічі. Слідом за Хрящем і Жилявкою він вийшов із хижі й подався з ними через сільський майдан до спільних гамаків. Напнуті трикутником між усохлими деревами, гамаки весь час, поки вони п’ялися вгору, м’яко погойдувалися туди-сюди. Живчик був уже такий розморений, що очі йому мало не злипались на ходу. Слідом за Хрящем він ліз драбиною, приставленою до стовбура одного з дерев.

— Це наш, — сказав Хрящ, коли вони добралися до найвищого гамака. — Отут твоя постіль.

Живчик кивнув головою.

— Дякую, — сказав він. Ковдра, що залишила для нього Ма-Татум, лежала на протилежному кінці. Живчик навкарачки переліз через весь гамак і загорнуся в неї. За мить його вже зморив сон.

Живчика не потривожили ані вранішнє сонце, ані совгання кам’яної плити, яку перетягали по землі, аж поки вогонь опинився просто під гамаками. Нічого він не помітив і тоді, як Хрящ, Жилявка та родина Татумів у повному складі, коли настав час облягатися, залізли у величезний гамак і повмощувалися навкруг нього.

Живчика обійняв червоний сон. Він танцював із червоним людом у величезній червоній залі. Червоні були наїдки, червоні були напої, навіть сонячне світло, що лилося крізь далекі вікна, і те було червоне. То був радісний сон. Теплий сон. Аж поки почулося якесь шепотіння.

— Дуже затишно, дуже зручно, — сичав голосочок. — А все ж це не твоє справжнє місце, га?