Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

Уві сні Живчик озирнувся. Із-за колони скрадаючись виступила висока худа постать у плащі. Щойно вийшовши, вона дряпнула довгим гострим пазуром по червоній корі. Живчик навмання ступив крок уперед. Він не зводив очей із подряпини на дереві: вона кривавилася, наче відкрита рана. Аж ось його вухо знову вловило шепіт.

— Я ще тут, — озвалася постать, — я завжди тут.

Живчик озирнувся. І не побачив нікого.

— Ти, жалюгідний дурню, — знову озвався голос. — Як хочеш знайти свою долю, то мусиш слухатися мене.

Живчик із жахом дивився, як зі згорток плаща випнулася кістлява рука із жовтими кігтями, сягнула вгору і взялася за каптур. Ще трохи — і він побачить обличчя незнайомця. Живчик спробував відвернутися, але не здужав навіть поворухнутись.

І тут це створіння залилося огидним сміхом, опустивши руку долу.

— Досить скоро ти вже знатимеш, хто я такий, — просичало воно і по-змовницькому нахилилося до хлопця.

Живчикове серце шалено калатало. Він відчув над своїм вухом тепло його дихання, зачув запах сірчаної плісняви, що йшов від плаща з каптуром.

— Підіймайся!

Несподіваний крик прошив Живчиків мозок. Зойкнувши з переляку, він розплющив очі й отетеріло озирнувся. Ніч уже закінчилася, він був на висоті і лежав на чомусь м’якому. Біля нього, тихенько посопуючи, спали якісь червоношкірі істоти. Його погляд упав на спокійне уві сні Хрящеве обличчя, і Живчик згадав усі свої пригоди.

— Гей там, нагорі! Прокидайтеся, — почув він.

Живчик зіп’явся на коліна і зазирнув через край гамака. Далеко внизу стояв живолуп — єдиний, хто ще не спав. Він пильнував за вогнем.

— Це ти кричав? — спитав його Живчик. Живолуп легенько торкнувся чола і кивнув головою.

— Ма-Татум наказала мені збудити вас уранці, паничу Живчику, — прокричав він у відповідь. — Адже ви — денне створіння.

Живчик поглянув на небо. Сонце от-от поверне на полудень. Намагаючись не розтривожити сонної родини, він переліз через гамак і драбиною спустився вниз.

— Ось, паничу Живчику, — і живолуп допоміг хлопцеві ступити з останнього щабля на землю. — На вас чекає далека подорож.

Живчик насупився.

— Але ж я думав, що трохи тут побуду, — заперечив він. — Мені тут подобається, та й кузен Дерилико не шукатиме мене, принаймні, поки я був би у вас...

— Побути тут? — глузливим голосом перепитав живолуп. — Побути тут? О, ви тут зовсім не приживетесь. Он уже сьогодні на світанні Ма-Татум нарікала, що ви незграбний, потворний хлопчисько, і геть не розумієтеся на шкурах...

— Ма-Татум казала таке? — Живчик проковтнув клубок, що застряг йому в горлі. — Але ж вона подарувала мені цю накидку, — заперечив він, легенько торкаючись хутра волорога. Вовна захвилювала і стала дибки. — Ой-ой! — зойкнув хлопець.

— Ах, он воно що, — улесливо сказав живолуп. — Просто ви нічого не хочете помічати. Це — звичайнісінька стара накидка. Замість викинути, цей непотріб віддали вам, — додав він і бридко засміявся. — Ні! Вам, далебі, краще повернутися до тих, хто схожий на вас самих, а онде й потрібна вам дорога.

Живолуп показав на ліс. Щойно він махнув рукою, як із дерев знялася гамірна зграя сірих птахів і зникла в небі.

— Еге ж, краще! — сказав Живчик. В очах йому по-зрадницькому засвербіло, але він не буде рюмсати перед отим куцим опецьком із червоним обличчям та розпатланою кучмою!

— І стережіться темнолесника! — глузливо прогугнявив живолуп навздогін, коли Живчик порівнявся з деревами.

— Я стерегтимусь темнолесника, неодмінно, — пробурчав хлопець. — Заразом і вас, живолупів, які спочатку назвуть тебе героєм, а потім мають за слимака-короїда.

Він обернувся, щоб сказати це голосно, та живолупа уже й слід прохолов. Живчик знову був сам-один.

Щойно ліс — зелений, похмурий, суворий — знову зімкнувся за Живчиком, його рука мимоволі сягнула до оберегів на шиї і стала їх перебирати — один за одним. Якщо десь у серці Темнолісу таїлася якась лиха сила, то чи досить було цих шматочків деревини та шкіри, аби стримати її? — Краще б я про це так і не дізнався, — пробурмотів він. Живчик усе йшов і йшов. Починалися незнайомі дерева. Одні мали колюхи, другі — присоски, треті були з очима. Усі вони видавалися Живчикові небезпечними. Подекуди вони росли так щільно, що, попри всю свою відразу, хлопцеві тільки й залишалося, що прослизати поміж їхніх покручених стовбурів.