Володимир Арєнєв: Місто Тисячі Дверей

Той, до речі, не відставав, чутно було, як він теж гасає десь між гаражів.

«От гад! — з досадою подумав Фімка. — Адже вирахує, точно вирахує».

Бігти далі сил не залишалося, хлопчик зупинився, щоб відсапатися. Тупотіння наближалося.

Тільки тепер Фімка побачив, що опинився в глухому куті. Щоправда, ліворуч між гаражем і шкільним парканом чорнів невеличкий прохід — але в тім-то й річ, що невеличкий!

Проте день сьогодні був незвичайний, і Фімка не збирався так просто здаватися. З сумом згадуючи мультик про Вінні-Пуха, він буквально продерся між гаражем і парканом.

І, звичайно, застряг.

Він повернув голову, щоб подивитися і чи далеко ще до кутка — там щілина була більшою, можна було обійти Аверинцева за гаражем і втекти від нього. Так от: Фімка повернув голову і побачив двері.

Ті, що снилися йому цілий тиждень поспіль!

Невисокі, точно на Фімчин зріст, двері вперше завітали до його снів однієї дощової ночі. Тоді ще градом позбивало на подвір’ї гілки з дерев, і вранці вся вулиця була вкрита зірваним листям. Та хоча тієї ночі гриміло сильно, Фімка жодного разу не прокинувся. Йому снилися двері. Точніше — Двері.

Він давно вже мріяв про те, що колись їх знайде. А знайшовши — потрапить до іншого світу, де не треба робити уроки і рано прокидатися до школи. Не те щоб Фімка так люто ненавидів знання — ні, він ненавидів лише те, яким чином ці знання потрапляли до його голови. От якби ж так: проковтнув спеціальну пігулку — і ти вже спец із фізики. Хоча, звичайно, краще з інгліша, з іноземною у Фімки не дуже.

От після таких мрій він заснув — і побачив уві сні двері. Спершу Фімка навіть трохи розчарувався: ну що це таке?! Двері якісь наснилися! Напевно, все тому, що сьогодні на уроці складали речення про будинок і слова вчили відповідні. І про оці от двері теж — «дур», які насправді вимовляються як «до-о». Просто дур-до-ом! Замучили! Уві сні дістали! І тут уже не сховаєшся!

Розгніваний Фімка штовхнув уві сні двері — і тільки коли вони відчинилися, він змикитив, що ці «до-о» були намальовані на стінці.

Дивуватися? Не дочекаєтесь! Сон усе-таки, тут що завгодно може трапитися.

До того ж виявилося, що за дверима знаходиться дуже симпатична, невеличка і затишна кав’ярня. Щоправда, там було порожньо, зате за шинквасом привітно посміхався Фімці сам господар. І навіть помахав рукою, запрошуючи, мовляв, заходь, гостем будеш.

А чого ж — Фімка увійшов. І лише тоді зрозумів, на кого так схожий господар кав’ярні! Звичайно, на вчителя англійської — і вуса ті ж, і риси обличчя!

— Очі б мої тебе не бачили! — пробурмотів хлопчик стиха.

На його подив, господар не лише почув, але й захоплено відгукнувся на це «вітання» — картинно прикрив очі долонею і вигукнув;

— Очі б мої тебе не бачили!

Тут уже Фімка й зовсім сторопів.

— Ви чого дражнитеся?

— Я не дражнюся, — образився господар. — Просто у нас, у місті Охи, так вітаються одне з одним. Це означає — «мені настільки приємно вас бачити, що, боюся, очі не витримають». Або щось схоже, я не великий фахівець з давніх традицій. Давай-но я краще пригощу тебе мраккою.

«Звучить не вельми смачно», — подумав Фімка, але вирішив не відмовлятися.

І не помилився! Можливо, назва напою була не такою вже привабливою, зате смак — саме те, що треба! Здавалося, соки всіх фруктів на світі перемішалися у ньому — і при цьому кожен зберіг власне «звучання».

— Сподобалося? — посміхнувся господар кав’ярні.

— Супер! А ще можна?

— Звичайно. Пий, скільки хочеш. Я зараз принесу.

Останню фразу господар вимовив надто квапливо — і те, з якою швидкістю він сховався у підсобному приміщенні, більше нагадало Фімці втечу.

— Ще один турист, — тяжко зітхнули у нього за плечем. — Що ти тут забув, хлопче?

Перед Фімкою стояв худющий дядько в одязі, пошитому, здавалося, з різних клаптиків. Причому всі клаптики були однакового сірого кольору.

— Ви хто? — запитав Фімка, сподіваючись, що його голос не надто тремтить. Навіть уві сні — у своєму власному сні! — сміливістю він не відзначався.

— Я той, хто оберігає порядок у цьому місті. А ти і схожі на тебе цей порядок порушують. Тому краще б тобі, хлопче, прокинутися і більше ніколи не пхатися в чужі двері. Затямив?

Проте Фімка його майже не слухав. Він дивився у вікно кав’ярні на місто.

Ось де Фімка хотів би жити, ось звідки він погодився б навіть на канікули не їхати, й взагалі ніколи не залишав би Охи. Бо такої різноманітності, такої чарівності, які сповнювали кожну цеглинку, Фімка ще ніде і ніколи не зустрічав.