Эрин Хантер - Здіймається буря

— Піди відпочинь, — м’яко сказав Вогнесерд. — Ти заслужив.

Хмаролап впустив із рота свої галузки.

— Можна спершу з цим закінчити?

— Можеш доробити це пізніше.

— Але мені залишилося ще трохи, — заперечив Хмаролап.

— Ти виглядаєш дуже втомленим, — наполягав Вогнесерд. — Іди відпочивай.

— Гаразд, Вогнесерде, — він повернувся і сумно глянув на повалений дуб, біля якого сиділи Крапохвістка з Одноокою. — Кубло старійшин так спорожніло.

— Плямошкур і Куцохвіст тепер із Зоряним Кланом, — нагадав малому Вогнесерд. — Сьогодні вони спостерігатимуть за тобою зі Срібносмуги.

Його охопила хвиля жалю, коли він згадав, що Синьозірка відмовилася справити належний обряд для померлих побратимів.

— Я не віддам їх у пазурі Зореклану, — гірко сказала тоді провідниця. — Наші войовничі предки не заслуговують товариства Громових вояків.

Тоді Білошторм сам заспокоїв Клан, промовивши слова, що мали відіслати Жовтоіклу та Куцохвоста до їхніх старих друзів у Срібносмузі. Так само, як білий вояк зробив це і для Плямошкура у Річковому таборі.

Хмаролап кивнув, але виглядав так, ніби ці слова його не переконали. Вогнесерд знав, що новакові все ще важко повірити, ніби світло Срібносмуги — це сяяння духів предків, які дивилися на них зі своїх високих угідь.

— Піди відпочинь, — повторив він.

Юний котик подріботів до пенька, біля якого інші новаки зібралися поїсти і поділитися язиками. Яснолапка підбігла привітатися, і Хмаролап відповів їй, по-дружному тицьнувши носом. Та оскільки повіки новака вже склеювалися від утоми, він одночасно з вітанням широко позіхнув і ліг прямо там, де стояв. Яснолапка присіла поруч і почала ніжно вилизувати його брудну шубку. Дивлячись на них, Вогнесерд відчув наплив самотності, згадавши, як вони колись так само товаришували зі Сіросмугом.

Воєвода рушив до гнізда Синьозірки, біля якого сидів Довгохвіст. Вояк кивнув, вітаючись. Вогнесерд же спинився на вході. Лишайник весь обгорів, і камінь був чорний від сажі. Кіт тихо нявкнув і зайшов усередину. Без захисту лишайника туди проникало і сонячне світло, і вітер, тож Синьозірка відтягнула своє гніздо у тінь, у глиб печери.

Поруч із провідницею, що скрутилася клубочком, сиділа Попелюшка і намагалася переконати її з’їсти купку трав.

— Від них тобі покращає, — переконувала молода кицька.

— Зі мною все чудово, — відрубала Синьозірка, втупившись у піщану підлогу.

— Тоді я залишу їх тут. Може, ти захочеш з’їсти пізніше.

Попелюшка підвелася і нетвердо пошкандибала до виходу.

— Як вона? — прошепотів Вогнесерд.

— Уперта, — відповіла новачка і вийшла з кубла.

Вогнесерд обережно підійшов до старої провідниці. Зараз вона здавалася йому незнайомкою, замкнутою у світі страху й підозри, направлених не на Тигрокігтя, а на їхніх предків із Зоряного Клану.

— Синьозірко, — почав він, схиливши голову. — Сьогодні Зборище. Ти вирішила, хто піде?

— Зборище? — з огидою перепитала провідниця. — Сам вирішуй, кого взяти. Я не йду. У мене більше немає причин шанувати Зореклан.

Раптом крізь відкритий прохід увірвався подув вітру, що приніс хмару попелу. Останні слова Синьозірки перервалися вибухом кашлю. Вогнесерд тривожно дивився, як судоми стрясають її тендітне тіло. Синьозірка була провідницею Клану! Це ж вона розказала йому про Зоре клан і про те, як духи предків наглядають за лісом. Вогнесерд не міг уявити, що Синьозірка відмовляється від віри, на якій досі трималося її життя.

— Ти… ти не мусиш вшановувати Зореклан, — зрештою вимовив він. — Просто прийди представити свій власний Клан. Їм зараз потрібна твоя підтримка.

Синьозірка глянула на нього.

— Колись підтримка була потрібна моїм кошенятам, але я віддала їх іншому Кланові, — прошепотіла вона. — А чому? Бо Зореклан сказав, що в мене інша доля. То це така моя доля? Потерпіти напад зрадників? Спостерігати, як помирає мій Клан? Зореклан помилився. Воно не було того варте.

У Вогнесерда кров застигла в жилах. Він розвернувся і сліпо покрокував геть із кубла. На чатах Довгохвоста замінила Піскошторма. Воєвода з надією глянув на руду войовницю, але вона явно не пробачила йому жорстокі слова. Тож коли він проходив повз, мовчки втупилася у власні лапки.

Від таких обставин Вогнесердові було не по собі. Раптом він помітив Білошторма, який повертався до табору з полуденного патруля. Воєвода привітався помахом хвоста, і вояк попрямував до нього.

— Синьозірці сьогодні недобре, вона не піде на Зборище, — нявкнув Вогнесерд, коли Білошторм підійшов ближче.