Эрин Хантер - Здіймається буря

— І як би я це мав робити? — запитав смугастий вояк. — Папороть уся згоріла.

— Бери все, що під лапу потрапить, — відповів воєвода. — Але стіна мусить бути міцна. Не можна забувати про загрозу Тигрокігтя. Маємо бути напоготові. Усі кошенята повинні сидіти на терені. Новаки — виходити лише з вояками.

Вогнесерд окинув поглядом принишклий Клан.

— Заперечень немає?

У юрбі гучно занявкали.

— Немає! — гукнула Морозошубка, помахуючи брудно-сірим хвостиком.

— Добре, — нявкнув Вогнесерд. — Тоді до роботи!

Коти поволі розходилися з-під Високого Каменя, хто — до Білошторма, а хто — до Темносмуга слухати вказівок.

Воєвода зістрибнув з Високого Каменя і пішов до Піскошторми.

— Маємо піти поховати Жовтоіклу.

— Ти ж не згадував про її смерть, — зауважила войовниця, збентежено глянувши на нього своїми зеленими очима.

— І про Куцохвостову теж!

Він глянув униз, на Хмаролапа, який докірливо нявкнув у нього під ногами.

— Клан знає, що вони мертві, — сказав Вогнесерд, відчуваючи, як хутро зрадницьки наїжачується. — Синьозірці належить ушанувати їх відповідними словами. Хай вона так і зробить, коли їй покращає.

— А якщо провідниця не одужає? — обережно запитала Піскошторма.

— Одужає! — відрізав Вогнесерд.

Руда киця помітно здригнулась, а воєвода подумки вилаяв себе. Вона ж лише озвучувала страхи всього Клану. Якщо Синьозірка справді знехтує ритуалами Зоряного Клану, Жовтоікла та Куцохвіст так ніколи й не почують слів, з якими зможуть спокійно помандрувати до Срібносмуги.

Вогнесерд відчув, як його певність поволі тане. А якщо ліс так і не відросте до гололисту? Де знайти достатньо свіжини, аби прогодувати Клан? Як захищатись, коли нападе Тигрокіготь?

— Якщо Синьозірці не покращає, я не знаю, що буде далі, — промурмотів він.

У Піскошторми в очах спалахнув вогонь.

— Синьозірка зробила тебе воєводою. Ти повинен знати, що робити!

Її слова вразили Вогнесерда у саме серце.

— Втягни пазурі, Піскоштормо! — кинув він. — Чи ж ти не бачиш, що я і так роблю все, що можу? Замість мене критикувати, піди організуй новаків поховати Жовтоіклу, — тоді перевів погляд на Хмаролапа. — Ти теж іди. І спробуй хоч раз не встряти у халепу.

Вогнесерд відвернувся від пари геть збитих із пантелику котів і рушив на той бік терену. Він знав, що вчинив несправедливо, але вони ставили запитання, на яке у нього не було відповіді. Воєвода боявся навіть думати про те, що могло означати це страхітливе питання.

А що як Синьозірці ніколи не покращає?

Упродовж наступних кількох днів на небі не розвиднювалося, але злив, які би завадили відбудовувати табір, не було. Насправді, Вогнесерд був би радий, якби дощ змив попіл і трохи оживив ліс.

Та цього ранку сонце сяяло яскраво, а хмари відпливали ген за горизонт. «На сьогоднішньому Зборищі небо буде чисте», — сумно подумав Вогнесерд. Він уперше в житті сподівався, що місяць заховається і Зборище не зможуть провести. Синьозірка все ще не прийшла до тями і показалася зі свого гнізда лише один раз. Білошторм переконав її глянути, як просувається відбудова. Громова провідниця бездумно кивнула котам, що працювали на терені, та швидко пошкандибала геть у своє кубло. Вогнесерд гадав, чи взагалі пам’ятає Синьозірка про сьогоднішнє Зборище. Мабуть, йому варто піти до неї й перевірити.

Він обійшов галявину краєм, із гордістю споглядаючи роботу Клану. Табір набував своїх колишніх обрисів. Повалений дуб біля кубла старійшин геть почорнів, але був цілим, хоч його гілки всі згоріли. Від зелених кущів ожини навколо ясел залишилися лише сухі галузки, але коти обплели їх зеленим листям, яке поприносили з дальніх куточків лісу. Стіну навколо табору спорудили з найміцнішого хмизу, який лише змогли знайти, та все ж ніщо не могло замінити щільну огорожу з папороті, яка обгороджувала терен. Для цього треба почекати, поки ліс знову відросте.

Вогнесерд почув якесь шкряботіння за яслами. Крізь листяну завісу він помітив знайомий полиск білого хутра.

— Хмаролапе! — покликав воєвода.

Новак вибіг з-за ожини з повним ротом галузок, якими він заплітав ясла. Вогнесерд вітально підморгнув йому. Не лише воєвода помітив, як важко Хмаролап працював на відбудові табору ці кілька днів. Ні в кого більше не виникало сумнівів щодо відданості цього кота Кланові. Невже Хмаролапові потрібне було щось настільки сильне, як пожежа, аби він усвідомив справжнє значення відданості? Юний котик виглядав утомленим, він мовчки стояв перед виховником, а його шубка була вимазана сажею та брудом.