Люси Хокинг - Джордж і корабель часу

— Дивися! Он там! Що це таке? — пустелею котилася хмара пилюки, так наче щось їхало просто на них.

— Голова застрягла! — запанікував робот, зрозумівши, що не може повернути голову. — Я не бачу, куди ти показуєш!

— Зупинись! — крикнув Джордж. — І постав мене на землю.

Бульцман опустив хлопця і крутнув клешнями свою голову, щоб та дивилася в той бік, що треба. Джордж тим часом вдивлявся у хмару, яка все ближчала. За нею він побачив дещо дуже знайоме.

«Ні, такого не може бути, — подумав він. — Мені привиділось!» Але хмара вже підкотилася зовсім близько і Джордж підняв руку й махнув — точнісінько так, як зробив би на рідній вулиці у старому доброму Фоксбриджі. Хмара зупинилася, і те «дещо» стало дуже виразне.

Шкільний автобус. Посеред пустелі, у густому, розпеченому повітрі стояв звичайнісінький жовтий шкільний автобус. Двері відчинилися.

— Заходь, — сказав Джордж, піднімаючись сходинками.

Бульцман завагався.

— Ну ж бо!

— Ти впевнений? — схвильовано запитав робот.

— Хочеш, щоб вони тебе впіймали? — відказав Джордж, тицьнувши пальцем на патрульних роботів: ті вже під’їхали так близько, що було видно їхні очі на ріжках, вусики, випуклі панцирі й металеві кінцівки.

— Ні, дякую! — Бульцман заскочив у автобус слідом за Джорджем.

Двері зачинилися, автобус зірвався з місця й помчав уперед. Джордж роззирнувся. І здивувався, побачивши в салоні повно дітлахів: вони мали на собі шоломи віртуальної реальності й перебували кожне у своєму світі. Ніхто навіть не зауважив, що автобус зупинився і зайшли нові пасажири. Біля кожної дитини сидів робот. Ті роботи були зовсім не схожі на велетня Бульцмана — вони були дуже різні та явно відповідали характеру їхнього власника чи власниці.

Біля дівчинки, одягненої в рожеве, сидів милий робот-кошеня. Хлопчик у спортивному костюмі мав робота-бігуна. Позаду біля старшої дівчинки з довгим темним хвостом сидів робот із серйозним виразом обличчя і в окулярах з товстою оправою. Джордж здивувався, що на них із Бульцманом ніхто не звертає уваги.

Принаймні так йому здавалося, поки він не помітив, що на нього витріщається робот в окулярах. Злякавшись, Джордж швидко відшукав вільне крісло й кивнув Бульцману, щоб той сідав поряд. Він глянув на інших пасажирів автобуса.

— Вони ж усі школярі!

— І кожен має свого робота, — схвально кивнув Бульцман. — Розумно! Усе не так вже й погано. То який наш план дій?

— Цей автобус кудись їде, — уголос розмірковував Джордж. — І в ньому повно дітей, а значить, він їде туди, де на них чекають, правильно?

— Ага, — неуважно відповів Бульцман, махаючи з вікна патрульним роботам, які наздогнали автобус і сердито по ньому загрюкали.

— Вони не дуже раді, — сказав Джордж.

— Не думаю, що радіти — то їхня основна робота, — пхикнув Бульцман. — Не всі ж можуть бути такими ввічливими роботами, як я.

Коли автобус розігнався, боти зненацька зупинилися як укопані, так наче наштовхнулися на невидиму стіну. А потім повільно крутнулися й рушили туди, звідки приїхали, жодного разу не озирнувшись.

— Чому вони не гналися за нами? — запитав Джордж.

— Напевно, отримали якусь іншу команду, — відповів Бульцман.

Вони обоє повернулися. Робот в окулярах вдивлявся у вікно, за яким зникли патрульні.

— Принаймні вони дали нам спокій. Що тепер робитимемо?

— Треба триматися разом із іншими, — прошепотів Джордж. — Може, так ми дізнаємось, як добратися до Фоксбриджа. Тоді я зроблю своїм сюрприз і все буде так, як колись...

Він замовк. Щось підказувало йому, що «так, як колись» буде ще не скоро.

Джордж і Бульцман єдині серед пасажирів не мали на собі шоломів, тому сиділи й мовчки дивилися у вікно. Розмовляти не було про що. Жахливий краєвид, мовчазні діти, химерні роботи, дивне повітря — Джорджеві все це видалося таким чужим, що він мало не розплакався.

Невже це справді рідний дім? Місце, яке йому снилося, поки він мандрував у космічному кораблі? А ще хлопцеві стало так страшно, як ніколи. Страх просочувався в кожну шпаринку його тіла — усередині все похололо, наче він щойно випив крижану колу з льодом. «Зараз страх дійде до серця, — подумав Джордж, — і воно перестане битися, замерзнувши від шоку й розчарування».