Люси Хокинг - Джордж і корабель часу

— Агов! — крикнув Джордж. — Це мій корабель!

Боти й не глянули в його бік. Їм було начхати, є там хтось чи ні. Здається, вони намірилися розібрати корабель до найдрібнішого гвинтика, бо навіть зняли табличку з назвою судна й поламали її на дрібні шматочки.

— Зараз я спробую, — рішуче сказав Бульцман. — Зі мною вони точно розмовлятимуть.

Він помарширував до мініатюрних роботів і заговорив до них. Ті оточили Бульцмана і щось йому сказали — хлопцеві здалося, що вони сміються з його друга! Уже за мить міні-боти повернулися до корабля й далі різали його на кавалки, а тоді несли кожен із них геть, наче мурахи листя. Бульцман потупотів назад до Джорджа, якого жахливо нудило від перельоту, від земної гравітації й повітря, від того, що він побачив на Землі, і від бажання опинитися нарешті вдома.

— Ну що там? — прохрипів Джордж. — Що вони сказали?

— Не знаю, — визнав робот. — Спочатку я не зрозумів, що вони кажуть, а вони чомусь подумали, що я страшенно кумедний! Потім я здогадався, що вони називають мене «Версія мінус один крапка нуль».

— Версія мінус один крапка нуль? — здивовано перепитав Джордж. — Але ж коли ми летіли звідси, ти був найсучаснішим роботом на Землі!

Йому стало зле, ніби на серці зашкребли миші.

— А вони сказали тобі, де ми?

— Та ніби, — стримано відповів Бульцман.

— Що значить «ніби»? — запитав Джордж, спершись на Бульцмана, — йому раптом стало важко стояти на ногах. Стільки часу пробувши в невагомості, він почувався тепер важким, як мішок піску. Дуже неприємне відчуття... Якби можна було в ту хвилину повернутися в космос, він би тут же застрибнув у корабель.

— Вони назвали це місце якось дуже дивно, — повільно промовив Бульцман.

— Дивно — то як? Пустеля Ха-ха? — запитав Джордж.

— Ну не аж так, — сказав Бульцман. — Вони назвали його Едем.

— Едем? — перепитав Джордж. — А де це взагалі? Цього вони не сказали?

— Ну... тут якраз зовсім не до хихоньок, — мовив Бульцман. — Координати цього місця збігаються з координатами точки, з якої ми вирушали. Ми недалеко від стартового майданчика, з якого полетіли в космос.

— Що?! — Джорджеві запаморочилося в голові. — Я стою на дні висохлої річки посеред пустелі, а ти кажеш мені, що це місце має координати Космодрому-2? Але ж той був серед полів, недалеко від Фокс-бриджа!

Підступний вітер жбурнув їм в обличчя пригорщу сажі.

— Напевно, боти щось переплутали, — сказав Джордж, випльовуючи частинки, які потрапили йому до рота. — Це явно не те місце, де я колись жив.

— Боюся, що вони кажуть правду, — мовив Бульцман. — Схоже, «Артеміда» таки доставила нас додому.

Он там, — він тицьнув на голу пустелю, — колись був Фоксбридж.

Джордж гепнувся на землю.

озплющивши очі, Джордж побачив, що лежить на твердій запорошеній землі, а над ним схилився стривожений Бульцман.

— Материнко моя, ну нарешті! — радісно скрикнув робот. — А я вже думав, що ти впав у кому!

Джордж насилу сів. У голові паморочилося від палючого сонця, безкінечної мандрівки, екстремального приземлення й химерних новин. Це місце має ті самі координати, що й колишній космодром біля його рідного Фоксбриджа. Що це означає? Що тут сталося? Як мирні зелені поля могли перетворитися на безлюдну пустелю? Чому її називають Едемом? Він бачив перед собою тільки надсучасних міні-ботів, які пожирали його пошарпаний корабель, і голий краєвид, з якого наче хтось зішкріб будь-які ознаки життя.

— Нічого не розумію, — сказав хлопець, хапаючись за Бульцмана, щоб знову не впасти. Він відчув, як хвиля паніки піднімається хребтом аж до мозку.

— Це доволі важко осягнути, — збентежено відповів Бульцман. — Здається, на світі минуло набагато більше часу порівняно з тим, скільки тривала наша подорож. Дивно, що боти сміються з мене... Невже я аж так застарів?

Спритники-боти встигли розібрати майже весь космічний корабель. Його частини зникали десь далеко в пустелі: їх несли на собі сотні мініатюрних роботів, які весело потенькували, проходячи повз. Джордж витріщився їм услід.

— Вони забрали майже весь наш корабель!

— По-моєму, йому настав кінець, — відповів Бульцман. — «Артеміди» більше нема.

— Але ж то наш корабель! — вигукнув Джордж. — Ану ж він знову буде нам потрібен?