Люси Хокинг - Джордж і корабель часу

— Навіщо? — розсудливо запитав Бульцман. — Ми вже побачили космос. Тепер треба з’ясувати, що коїться вдома.

— Це не наш дім! — відказав збитий з пантелику Джордж, який відмовлявся в це вірити. — Цього просто не може бути! Сталася якась помилка...

Він пригадав повідомлення, які вони отримали на борту корабля. Невже за той короткий час, що вони були в космосі, на Землі трапилася якась глобальна катастрофа? Але як таке могло статися? Що взагалі відбувається? Тут мусить бути якесь пояснення... Незабаром він повернеться додому, до своїх рідних і до Енні, й вони всі посміються з того, що він собі навигадував.

— Може, й так, — невпевнено мовив Бульцман, — але зараз нам треба йти.

— Куди йти? — запитав Джордж, який не бачив навколо жодного місця, до якого можна було б рухатися. «В одному Бульцман таки мав рацію, — подумав він. — Досліджувати космос було у сто разів простіше!»

— Треба знайти для тебе воду і дах над головою. Боти — наша єдина надія. Треба мерщій іти слідом за ними, поки вони не зникли з очей. Застрибуй мені на спину!

Джордж спробував заскочити, але нічого не вийшло: сонце безжально палило, він був втомлений, а громіздкий скафандр із кисневим балоном тягнув донизу. Врешті-решт Бульцман сам підняв хлопця. Перекинув його через плече й побіг.

— Ой! Ай! — зойкнув Джордж. — Це ще гірше, ніж входження в атмосферу!

Робот, широко переступаючи, мчав уперед. Джорджа немилосердно трясло й кидало з боку на бік, але Бульцман не зважав. Він не зводив очей із ботів-збирачів. Сонце тим часом нещадно припікало.

Навіть догори дриґом Джордж бачив, що вони біжать безлюдним місцем, де нема жодної ознаки життя.

— Чому тут нікого нема? — гукнув він до Бульцмана. — Де всі дороги, будинки й ферми? Куди зникли люди?

— Не знаю, — відповів робот. — Напевно, тут щось сталось і змусило їх...

Він раптом зупинився мов вкопаний, аж Джордж ударився об його металеву спину.

— Ай! — скрикнув хлопець. — Боляче!

— Т-с-с! — цитьнув на нього Бульцман. — Попереду боти. І мені не подобається їхній вигляд!

Джордж повернув голову набік і побачив удалині великих випуклих чорних роботів, які рухалися поперек пустелі, наче жуки-олені. Вони прямували туди, звідки прийшли Джордж і Бульцман: до місця, де приземлився їхній корабель.

— Що вони роблять? — запитав Джордж.

Дивні, небезпечні роботи крокували пустелею — це видовище було таке моторошне, що якби хлопець не висів догори дриґом, його волосся стало б дибки. Бульцман скинув його на землю.

— Не знаю, — відповів робот. — Може, вони стережуть це місце. Такий собі робо-патруль...

— Від чого стережуть? — запитав Джордж, підводячись.

Навіщо стерегти голу пустелю?.. Роботи-патрульні мерехтіли у спекотному мареві, наближаючись по запорошеному ґрунті.

— Мабуть, вони бачили, як ми приземлилися, — тихо відповів Бульцман. — І тепер хочуть перевірити, що сталося.

— Вони там щось знайдуть? — запитав Джордж. Він дрижав, хоч надворі стояла спека.

— Навряд, — відповів Бульцман. — Збирачі, певно, і сліду не залишили від «Артеміди».

Патруль зник удалині.

— Пішли, — сказав Бульцман і знову підняв Джорджа й перекинув його через плече.

Хлопця знову занудило. У космічному кораблі він перебував в умовах невагомості, а тепер на нього діяла земна сила тяжіння, його трясло й кидало, поки Бульцман біг уперед, вдома все стало чуже — від такого тріщав мозок і крутило в животі. Він нічого не розумів і, намагаючись відволіктися від лячних думок, почав прислухатися до Бульцманових ритмічних кроків — гуп-гуп-гуп!

Але не встиг Джордж трохи заспокоїтися, як Бульцман обернувся, крутнувши свою велику робо-голову на сто вісімдесят градусів. А тоді, не повертаючи голови, почав бігти ще швидше.

— Що там таке? — закричав Джордж.

— Вони побачили нас, — відповів Бульцман. — Патрульні побачили нас і женуться за нами.

Бульцман стрімголов летів уперед, здіймаючи порох із висохлої землі. З кожним велетенським кроком Джорджа підкидало вгору-вниз.

— Треба знайти сховок, — сказав Бульцман. — Ми в небезпеці.

— Ти бачиш, де ми можемо заховатися? — запитав Джордж. Порожня рівнина простягалася аж до обрію.

— Ні, — відповів Бульцман. Він так і мчав, повернувши голову назад і не зводячи погляду з патруля. — Вони вже близько.

Джордж підняв голову і тицьнув пальцем.