Люси Хокинг - Джордж і корабель часу

— А що з Еріком? — запитав Джордж. Та він знав, що Енні його не чує. Він — як і вона — просто гукає в космос. Немовби кладе записку у пляшку й кидає ту пляшку в море, сподіваючись, що її хтось знайде.

— О ні! — закричав Бульцман, дуже емоційно як на робота. — Тільки не Ерік!

— Тихо! — цитьнув на нього Джордж. — А то я не почую, що каже Енні.

— Ерік зник! — знову почувся голос Енні, набагато грубший, ніж раніше. Вона відповіла відразу, немовби почула Бульцмана. — Він дещо зробив, Джордже. І вони його схопили. Хтось виказав його. Ми хотіли їх зупинити, але він зник. Невідомо, де він. Нам дуже страшно...

Енні говорила задихано, ніби бігла.

— «Вони» — це хто? — запитав Джордж.

Він знав, що розпитувати даремно, але стриматися не міг. З другого боку слухавки почувся тільки скрик, що луною відбився від стін великого, практично порожнього космічного корабля.

— Енні! Енні! — загукав Джордж.

Але у слухавці повисла мертва тиша. Джордж кинувся до ілюмінатора, так наче його подруга могла пролітати за шибкою. Але там простягався тільки безкінечний космос, повний яскравих зірок, дивних небесних тіл і велетенських каменюк, що летіли повз на тлі безупинного світлового шоу.

По спині поповзли мурашки. Скрик Енні був останнім відчайдушним проханням про допомогу, а вона, мабуть, навіть не знала, почув він її чи ні.

Бульцман і Джордж мовчки перезирнулися: робот і хлопчик, механічне око й око людське.

— Тобі теж здається, ніби трапилося щось погане, Бульцмане? — запитав Джордж. — На Землі сталася якась біда...

Робот кивнув.

— Я відчуваю твій стрес через розлуку з домашнім середовищем, — відповів він. — Хоч я й не органічна частина планети, як ти, та все ж починаю відчувати, що ми зайшли задалеко. По-моєму, ми втілили твою мрію — політати в космосі, — тож настав час повертатися.

— А куди цей корабель узагалі летить? — запитав Джордж.

— Невже Аліот тобі не сказав? — Бульцман похитав головою. — Мій господар мав багато таємниць.

Він підлетів до панелі приладів, аби ще раз спробувати перебрати на себе контроль над управлінням «Артемідою».

— А ще він любив бавитися в різні ігри. Якби він сказав тобі, що це судно летить на Європу, можеш не сумніватися: туди ми точно не летимо.

— І взагалі, скільки ми вже тут часу? Чому тут нема жодного годинника? — спитав Джордж.

Бульцман тим часом клацав перемикачами і вводив різні команди — у цьому хлопець не міг йому допомогти.

— Чому тут нема часу?

— Час завжди є, — відповів Бульцман. — І він завжди рухається вперед. Просто ми не знаємо, як швидко. Хоча встановлені тут амортизатори викликали в мене деякі припущення стосовно швидкості нашого корабля...

— Ми мусимо повернутися додому, Бульцмане, — рішуче сказав Джордж. — І байдуже, що для цього треба зробити. Ми потрібні на Землі!

Бульцманова спроба зламати систему й відібрати управління в невидимої сили, що керувала їхнім кораблем, знову закінчилася нічим. За ілюмінаторами миготіли зірки, утворюючи блискучу веселку. Джорджеві спало на думку, що він же, напевно, — єдина людина на світі, яка опинилася так далеко від Землі! Але чи зможе він розповісти про це комусь удома, на рідній планеті? І якщо йому таки вдасться повернутися, що він там застане?

Бульцман витер чоло: ох, непроста це справа — змінити курс корабля! Джордж мало не розсміявся — роботи ж не пітніють, значить, і витирати з чола нема що, але Бульцман підгледів цей жест у людей і часто копіював його, показуючи, як же він важко працює.

Але тільки-но Бульцман вирішив облишити чергову невдалу спробу, як корабель сам до них заговорив.

— Кульмінаційного моменту подорожі досягнуто, — оголосив він.

Джордж і Бульцман мало зі шкіри не вискочили.

— Що тепер? — закричав Джордж.

Але міг і не питати. Велетенський корабель, який ще мить тому рішуче прорізав космічну темряву, практично зупинився, а тоді почав розвертатися.

— Бульцмане! — вигукнув Джордж. — По-моєму, ми...

Він не наважився сказати це вголос.

— Схоже, що так! — відповів робот, усміхнувшись від одного підсмаженого металевого вуха до другого.

— Так! Так! — Джордж підлетів до робота й міцно його обійняв. — Ми розвертаємось і летимо...

— Додому, — озвався з динаміка моторошний голос. Джордж і Бульцман так і завмерли в обіймах. — Усі повертайтеся додому й не виходьте на вулицю, — чітко промовляв виразний голос. На задньому фоні завивали десятки сирен. — Жителі планети Земля! — гриміло з динаміка. — Не панікуйте. Залишайтеся у своїх домівках. Не чиніть опору. Це не навчальна сирена. Повторюю: це не навчальна сирена.