Володимир Владко - Позичений час

Він круто повернувся і побіг на пляж. Льоня розгублено дивився йому вслід. Знову той Віктор робить усе по-своєму… Але ж ні, ні! Льоня рішуче не хоче, щоб Віктор навіть викликав його вночі! Навіщо це, коли він відмовився?

— Вікторе! Вікторе! — закричав Льоня. — Стій! Зажди!

Але Віктор був уже далеко. Напевно, він чув Льонин голос, та не схотів зупинятися. Бо ось він озирнувся, махнув недбало рукою і знову побіг. І чомусь стало темнішати. Чи то так у Криму рано починає сутеніти? Колись батько говорив про це… Він казав, що в Криму не сутеніє, а одразу починається майже ніч…

— Стій! Вікторе! Стій! — закричав іще Льоня. — Я хочу тобі сказати, щоб ти не вимагав від мене цього! Я не зрадник!..

— Що з тобою, мій рідний? — почув він стурбований голос матері. — Чого це ти кричиш уві сні? Чи не захворів часом?

Вона схилилася над ліжком і поклала руку йому на лоб: перевіряє, чи немає в нього температури.

Значить, закінчився талон па п’ятнадцять хвилин, виписаний Льонею. Він знову опинився вдома, але забувся уві сні і все ще кричав, намагаючись спинити Віктора Сумського.

— Ні, температури немає, — заспокоєно сказала мати. — Мабуть, тобі щось приснилося?

Льоня кивнув головою: краще було визнати це, ніж розповідати, що сталося з ним насправді.

— Нервовий ти став який, — додала ще мати. — Ну, спи, спи!

Проте Льоня ще довго перевертався з боку на бік ї ніяк не міг заснути. Все мішалося в голові, але в тій мішанині дедалі виразніше виникали все ті ж думки про вчинки й наслідки, вчинки й наслідки… так говорив батько в останній розмові… і так само говорила Тамара… коли б після вчинків одразу йшли і наслідки… що б тоді було?..

Здавалося, що Льоня починав розуміти по-справжньому те, чого він раніше не розумів.

присвячений сумнівам і роздумам Льоні Куценка, який так і не знає, що відповісти Вікторові Сумському на його пропозицію зірвати контрольну, і тому вирішує дізнатися, зрештою, в чому була його провина в таборі.

Ранок був чудовий — сонячний і ясний. Коли б не всі ті події, що розгорталися навколо Льоні і в сучасному, і в майбутньому, яке таким дивовижним способом наблизилося до нього, — він, безумовно, кудись би пішов.

Але сьогодні зранку хлопець почував себе иригніченим і розгубленим. Насамперед, у школі на нього чекатиме Віктор Сумський з своїм нюхальним тютюном… Вперше за весь час свого знайомства з ним Льоня дуже пошкодував, що брав участь в інших його витівках: хто-зна, може й справді батько мав рацію, докоряючи Льоні за приятелювання з ним. Втім, всі оті штуки й пустощі були не схожі на те, що Віктор затівав сьогодні. Що ж робити, що робити тепер?..

Сівши за стіл і удаючи, що старанно повторює вчорашні уроки, Льоня гарячково міркував.

Події останніх днів, раніше незрозумілі, він починав тепер уявляти собі, знаходити між ними зв’язок. Правда, лишалося ще кілька дрібниць, але про них можна було й не згадувати.

Цей поганий вчинок, за який йому докоряла Тамара, вчинок, що його розглядала рада загону в таборі, мабуть, і був тим, на який підмовляв Льоню Віктор. Високий, веселий Володя, що виступав на раді, мав рацію: якщо трапилася та божевільна вихватка з пожежним краном, яку хотів зробити Віктор Сумський, то це, безперечно, було диким хуліганством. Але ж Льоня зовсім не бажав цього зробити! І він, до речі, нічого ще не зробив і не зробить, хоч би як напосідав Віктор.

І все ж таки це, очевидно, сталося…

Думки плуталися. Льоня ніяк не міг розібратися в тому, що мало статися і що сталося. Якщо він не зробить того вчинку, якщо не дозволить Вікторові налякати вночі дівчат, — тоді ж не буде й ради загону. Втім, вона була!..

Значить, він таки зробив так, як наполягав Віктор. Зробив поза своєю волею, чи що?.. Тут нічого не можна було втямити.

Ну гаразд. А хіба те, що вигадав Віктор Сумський в школі, оця витівка з нюхальним тютюном, — хіба це не було таким самим хуліганством? Безумовно, було. І наслідки з цього обов’язково мусили бути поганими, хоч як не міркуй. Значить, брати участь у цьому також не слід. Сумнівів тут немає, в цьому Льоня і раніше був певний. А як же йому бути?..

“Зрадник… боягуз… зрадник… боягуз!” — здавалося, ще лунало у вухах Льоні те, що говорив розлютований Віктор. Ні, ні, Льоня не зрадник і не боягуз!

Він ніколи не виказував товаришів. Він і сам не відмовлявся брати участь у різних справах. Проте раніше це виходило якось не так. А тепер він просто не хоче бути причетним до того, що здається йому відвертим хуліганством! Хіба це значить бути боягузом? А якщо він навіть і перешкодить якось Вікторові зробити те, що той задумав, — хіба це також буде зрадою?..