Володимир Владко - Позичений час

Льоня дивився на Віктора широко розкритими очима.

— Ти… ти збожеволів, Вікторе! — нарешті вимовив він.

Але Віктор був надто захоплений своєю вигадкою, щоб помітити, як ставиться до неї Льоня. Він зареготав:

— Ага, а я що сказав? Це ж зчиниться такий лемент, якого тут, напевно, ніколи й не чули. Уяви собі, тільки уяви: вони сплять — і раптом прокидаються в холодній воді! Ото буде купання, ха-ха-ха! А ми тим часом уже далеко, вже спимо в своїх ліжках, ніхто й не подумає, що то ми зробили. Ще й прибіжимо рятувати: ах, ах, що це сталося, та звідки воно, та хто ж таке міг вигадати, та як би допомогти справі!.. У мене, братику, така голова, така, що іноді я й сам дивуюся, — звідки в неї все береться? Та що ти немов чимсь прибитий?

Тільки тепер він помітив дивний вигляд Льоні, на обличчі якого не було ані найменшого виразу захоплення.

— Ну, чого ти мовчиш? — вже підозріло спитав Віктор.

Льоня ледве перевів подих.

— Ти збожеволів, Вікторе, — повторив він.

— Що? — Брови Віктора Сумського загрозливо нахмурилися.

Але Льоня не злякався.

— Я кажу, що ти збожеволів, — ще рішучіше продовжував він. — В чому винні дівчата, яких ти хочеш налякати? Залити спальню холодною водою, та ще вночі! Вони ж можуть усі чисто простудитися, захворіти. Подумай тільки, що ти вигадав! І я не хочу приставати до цього. Так і знай!

Віктор Сумський сплюнув крізь зуби, що було ознакою конче презирливого його ставлення. Він вороже подивився на Льоню, немов обмірковуючи його слова.

— Мгу, — нарешті промимрив він, не зводячи з Льоні холодного погляду і вибираючи, мабуть, найдошкульніші слова. — Так… Виходить, ти став дівочий прихвоснем? Недарма з тією Тамарою приятелюєш, хм… мабуть, з того самого часу, так?

Льоня спалахнув:

— При чому тут Тамара? І я зовсім не знаю, про який час ти говориш. Зовсім недотепно! Я не хочу брати участі в таких божевільних витівках, от і все! Тамара чи не Тамара — мені все одно. Але те, що ти вигадав, надто погано, щоб узяти в цьому хоч найменшу участь. Якщо ти добре поміркуєш, то погодишся зі мною.

Віктор Сумський ще більше примружив очі:

— Надто погано, кажеш? Мгу… Ах ти, гад! Я тобі все розповів, як своєму, а ти он як! Що ж, можеш піти й виказати мене. Так і так, скажи, Віктор Сумський злочин затіяв, а я вирішив його викрити! Тебе ще й похвалять всі прилизані… Іди, чого ж ти стоїш? У, зрадник нещасний! Іди!..

Віктор засунув руки в кишені і стояв перед Льонею, погойдуючись на каблуках. Льоня почервонів, не знаючи, що сказати. Два почуття боролися в ньому. Він був обурений з нової вигадки, яку затівав Віктор; це було перше почуття. Але поряд з ним було й друге: образа за те, що його назвали зрадником. Та хіба ж він був колись зрадником? Хіба він хоч раз виказував комусь таємницю? Ні, такого ніколи не було! Це Льоня міг засвідчити словом честі!

— Я не зрадник, — проговорив він нарешті, затинаючись. — І не збирався йти виказувати тебе. Це дурниці. І ти їх кажеш тільки тому, Вікторе, що хочеш посваритися. А це ні до чого…

— А ти не хочеш і не збираєшся? — перебив його Віктор. — Не збираєшся? А слухати ти теж не хотів і не збирався? Тепер, коли ти вже про все знаєш, тільки тепер ти почав відступати? Ні, так порядні хлопці не роблять! Можеш іти, можеш зраджувати, мені все одно. Тільки знай: я тобі довіряв, а ти виявився чортзна-чим!

— Я не зрадник, — безпорадно сказав знову Льоня. — Я не…

Втім, Віктор уже остаточно розійшовся, він розпалював самого себе цією сваркою.

— А, ти не зрадник? — шепотів він. — Так от, май на увазі: якщо ти відмовляєшся, то будеш наймерзеннішим зрадником! І тобі буде соромно дивитися в очі всім справжнім хлопцям. Як повернемося додому, я всім розкажу, який ти! Бо ж так ніхто не робить: вислухати все, використати довір’я, довідатися про всі чисто задуми, а потім — “не хочу!” Боягуз! Я так і знав завжди, що ти боягуз! Чистоплюй! І боягуз, боягуз!

— Тільки не боягуз, — вже зовсім розгублено відповів Льоня, дивлячись собі під ноги.

Він не міг знайти й слова відповіді на лайки й образливі вирази, якими щедро нагороджував його Віктор Сумський.

— А я кажу, що боягуз! — напосідав той. — Сьогодні ж вночі, як усі ляжуть спати, ми й перевіримо, зрадник ти чи ні, боягуз чи ні, Це ж дуже легко зробити. Я покличу тебе як завжди — отак…

Він гучно клацнув язиком.

— Якщо ти вийдеш, значить — не зрадник. А коли не вийдеш, то нема чого й говорити… Побачимо! Дивись, Куценку, я всім у місті розповім тоді, хто ти такий насправді!