Володимир Владко - Позичений час

То була, правду кажучи, надзвичайно цікава книжка — записки першого космонавта світу Юрія Гагаріна “Шлях у космос”. І на її розгорнутій сторінці йшлося саме про те, як Юрій Гагарін опинився в стані невагомості і через це загубив олівець. Проте сьогодні нічиї пригоди, навіть такі, що сталися з Гагаріним, не цікавили Льоню Куценка! У нього зараз було надто багато своїх власних ускладнень.

“Зрештою, якщо подумати, хіба зі мною не стався отакий самий стан невагомості? — подумав він безпорадно. — Ось втратив зараз грунт під ногами, навіть не мандруючи в космосі… і зовсім не знаю, що мені тепер робити…”

Він підвів голову І оглянувся. Нікого немає, всі кудись пішли. Де ж це Тамара? Шукати її — але ж тоді може не вистачити виписаних п’ятнадцяти хвилин…

Льоня почухав рукою потилицю. Що його робити?

І раптом він почув знайоме дзвінке клацання язиком. Воно лунало звідкись збоку, немов з-за вікна. Хто це клацає? Так умів робити лише Віктор Сумський. Але ж він лишився десь там, у шкільному житті Льоні, його тут, у таборі, немає. Може, це тільки здалося?

Ще раз долинуло клацання — виразніше, ясніше. Сумніву не було, це Віктор! Та й який міг бути сумнів, коли ось за вікном з’явилася знайома завжди розпатлана голова самого Віктора! Він дивився на Льоню, по-змовницькому підморгуючи одним оком. Потім ображено скривився і запитав:

— Ти чого ж задаєшся? Хіба не чуєш? Я кличу-кличу, а він сидить, немов той пан, і уваги не звертає.

— Ти… ти мене кликав? — здивовано перепитав Льоня. — А хіба… хіба ти теж тут?

Віктор голосно зареготав:

— Та ти, мабуть, заснув і досі не прокинувся! А де ж мені бути? От дивак! Ну, іди сюди, мені ніколи.

Льоня вийшов з читальні розгублений. Значить, Віктор Сумський також у таборі… а його ж Льоня менше за всіх хотів би побачити тут.

Віктор одразу схопив Льоню за руку і відвів вбік. Тут він за звичкою таємничо озирнувся і зашепотів:

— Все гаразд, Куценку! Я придумав так, що вони довго пам’ятатимуть… і як помруть, і тоді не забудуть цього! Ого, напевно! Май на увазі, я жодного слова комусь не сказав би про це, бо знаю — зрадять! А тобі скажу тільки тому, що ти свій хлопець і, якщо пообіцяєш, то вже нікому не скажеш. Я це знаю: адже коли ми ще з тобою затівали справу з нюхальним тютюном…

“Ой! — раптом майнуло в голові Льоні. — Адже це та сама його витівка! Це що ж, виходить, я так і не спромігся викрутитися з неї? І значить…”

— …ти теж не зрадив, хоч, звісно… Ну, зараз мова не про це, — обірвав свою думку Віктор, помітивши збентеження Льоні, — а про інше. Я добре обміркував усе!

Льоня очікувально дивився на Віктора і мовчав. Добре ще, що Віктор Сумський і не чекав його відповіді. Він присунувся ближче і зашепотів:

— Головне, ти май на увазі: я тодішньої бійки аж ніяк не хочу згадувати! Ну побилися, ну довелося тобі звалити мене, бо я вивернув руку, то й що ж? Хіба це може псувати взаємини між нами?.. Звичайно, ні! І я не пам’ятаю нічого, наче от узяв І викреслив усе з пам’яті. І тобі раджу.

Льоня знову нічого не розумів. Про яку бійку говорить Віктор? І начебто про те, що Льоня його якось переміг? Та. що це за нові загадки? А Віктор так само хвацько продовжував, оглядаючись, чи не почує його хтось:

— Ми їм покажемо, як порядки встановлювати! Вони думають, якщо вони в раді, то з ними вже нічого й не можна зробити? Е, ні, не на такого наскочили! Оцього не можна, те заборонено, туди не йди, того не роби. Ач які! Я не для того їхав сюди, щоб вони мною командували! Вони в мене всі рота пороззявляють, бо ніколи такого, звісно, не бачили. Ух, який я на них лютий!

— Та що ж ти хочеш зробити? Що ти вигадав? — не витримав нарешті Льоня.

Віктор Сумський знов озирнувся, подивився навколо. Ні, нікого немає. Тільки верхівки кипарисів шумлять — там, мабуть, завжди вітер гуляє.

— Он бачиш вікно на першому поверсі? — вказав рукою Віктор і зразу відсмикнув її, щоб ніхто не помітив цього жесту, яким він міг би видати себе. — То спальня дівчат! Розумієш? Там вони всі підібралися такі недоторкливі — ах-ах! Коли що скажеш, обов’язково чіпля, — ються, а дехто навіть зразу біжить Вірі Петрівні фіскалити. Ну так от. Тут-таки, біля вікна дівочої спальні, є пожежний кран. І рукав теж поблизу, в під’їзді. Я вночі візьму цей рукав, потихеньку прикручу його до крана і засуну у вікно. Вони спатимуть, ха-ха-ха! Спатимуть і нічого не будуть знати! А ми пустимо воду! І вона заллє спальню. Адже кран тільки відкрий! Вода одразу рине і заллє спальню, вони й попливуть не гірше, як у морі! Ха-ха-ха! Прокинуться вже у воді! От зніметься галас! Попливуть наче русалки! Ха-ха-ха!