Євген Велтистов - Мільйон і один день канікул

Дівчатка помчали вулицею.

Електрик лише трішечки помилився: те, що здалося йому кошачим виттям, насправді було співом. Максим, який давно вже сидів у ящику з-під морозива, вирішив, що так приємніше проводити час. Взагалі Максим співає непогано. Але навіть заслужений артист навряд чи заспівав би добре, коли б його коліна упиралися в підборіддя, а тім’я торкалося холодної залізної кришки. Щоправда, заслужених артистів ніхто не змушує співати у такій незручній позі. А Максим заліз у ящик сам.

Він гнівався на весь світ, і передусім на приятелів. Як швидко вони забули про Гум-гама, як легко відмовились від місяциту! Бідолашний Гум-гам… Мотається зараз поміж зірками, шукає нову планету, а Автук стежить за ним…

В ящику було темно, задушливо. Максим почував себе таким же самотнім, як Гум-гам на дощовій хмарі. І щоб розвеселити себе, він спершу голосно заспівав, а потім від нудьги заходився стукати ногами у кришку й вигукувати:

— Вогонь! Плі!..

Аж раптом тоненький голосок запитав:

— Гей, хто тут є?

— Не підходьте! — рикнув Максим. — Я стрілятиму!

Почувся шепіт. Хтось схлипнув. Потому-так-так-так-так-так! — швидко простукотіли по асфальту сандалі й стихли удалині.

— Дівчатка! — Максим махнув рукою і забив пальці.

Мабуть, він довго сидів би отак, сховавшись від усього світу, чекаючи Гум-гама, аж тут на нього напало чхання. Ящик ходором заходив. Хлопчак вибрався із залізного ящика й побачив інший, на якому продавець овочів ставить свої ваги.

За хвилину Максим улаштувався всередині перевернутого ящика. Впершись головою й ногами в шорсткі стіни, схрестивши руки на грудях, він уявляв, як його друг подорожує у космосі… Зорі летять Гум-гаму назустріч, він розглядає одну за одною незнайомі планети і серед мільйона мільйонів різних земель ніяк не відкриє кращу. Оту саму, де ніколи не знайде ігрунів. Автук…

В цей час до залізного ящика для морозива наблизилися дівчатка, а з ними міліціонер.

— Я саме шукаю одну людину, — промовив міліціонер. — Можливо, це вона і є? Для неї змусити розмовляти який-небудь ящик — легка справа.

Міліціонер рішуче підняв кришку й зазирнув усередину. Він навіть засунув у ящик голову. Ящик був порожній.

— Нікого немає! — мовив прикро вражений міліціонер, і дівчатка загаласували, стали узивати одна одну боягузкою.

Неподалік обговорювали свої справи дві жінки. Одна з них поставила бідон з молоком на дощаний ящик. Погомонівши з приятелькою, вона простягла руку по свій бідон і ойкнула:

— Що це? Куди він?

Міліціонер одразу підтягнувся й поволеньки пішов до ящика. Ящик тихо рухався.

— Це він! — упевнено сказав міліціонер. Ящик завмер.

Міліціонер переставив бідон на тротуар і підняв ящик.

Побачивши міліцейський скафандр, Максим зрадів:

— Я тебе ждав!

— А я одразу здогадався, що в ящику ти, — проказав Гум-гам.

Він обійняв Максима за плечі й, не звертаючи уваги на зачудованих дівчаток, повів із собою.

— Ти вже знайшов нашу планету? — спитав Максим.

Гум-гам зняв шолом, схожий на формений кашкет, витер долонею чоло. Тепер Максим завважив, що його друг чимось дуже зажурений.

— Ні, не знайшов, — сумно відповів Гум-гам. — Я не встиг…

— Щось сталося?

— Прикрі новини. — Гум-гам нахилився до Максима: — Тебе й усіх хлопців викликають до школи… Скрізь висять оголошення. Отакецькі оголошення…

І Гум-гам, ухопивши за руку друга, потяг його до двору, де скрізь — на стінах будинків, біля входу до альтанки, просто на стовпах — були поналіплювані аркуші з чіткими літерами.

— Читай, — засмучено попрохав Гум-гам.

— “За-про-шу-ють-ся до школи”, — прочитав уголос Максим. — Чого до школи?

— “Чого, чого”… — зітхнув Гум-гам. — Все ясно! Тепер тебе замкнуть у класі, і я втрачу останнього друга. Кінець. Кінець нашій грі…

— А я не піду! — мовив Максим.

— Правильно! — аж засяяв Гум-гам і знову посмутнів. — Тебе поведуть батьки. Бач, написано: “З бать-ка-ми”.

— Давай зупинимо час! — запропонував Максим.

Гум-гам похитав головою:

— Це неможливо, Максиме. Ти завжди ростимеш — день по дню, рік за роком і дуже скоро переростеш мене. А я залишусь маленьким. Ти ж бо знаєш: у нас ранок, завжди ранок. А в тебе час плине… Це дуже сумно, Максиме, — втрачати друзів.

— Я думатиму про тебе всю ніч. Я неодмінно придумаю, як нам не розлучитися, — сказав Максим.

— У тебе навіть немає місяциту, — нагадав Гум-гам.

— Нічого, можна й без місяциту… Ти думай, думай, Гум-гаме.