— Я думатиму, — урочисто пообіцяв на прощання зоряний хлопчик і додав: — Хоч я не пам’ятаю, як це — думати… Клянуся, я більше не зіграю в жодну гру” аж поки не придумаю!..
Біля під’їзду Максима зустрів батько, підхопив його на руки, наче маленького, та й поніс сходами. Максим не опирався, він надто стомився. Такий був важкий день!
Аж ось настав день знайомства зі школою. У дворі позбиралися ігруни у випрасуваних костюмах і платтях. Усі немов з вітрини магазину. Та й сама школа пливе назустріч дітям, наче гарний корабель у зеленавому шумовинні. І звичайна стежечка — неначе трап. Зійди на корабель, і він понесе тебе через далекі океани до невідомих країн, непомітно підніметься до Сонця, назустріч зорям… Ось зараз, ще одна хвилька — і відчиняться двері сонячного корабля…
Але хтось дуже квапиться, заходить не у двері, а в вікно.
Гляньте: попід шкільними вікнами висить, ні за що не тримаючись, драбина, висить чи стоїть у повітрі, а по ній лізе хлопчик. Ось він добрався до останнього щабля і, миттю перевернувши драбину, поліз вище.
— Чудово! — підштовхують одне одного діти. — Анічого не боїться… Хто це?
В руці у сміливця щось виблискує. Він тримає сліпучо-синій камінь подорожувань, дивиться крізь нього.
— Максим! — вигукнули разом Мишко і Сергій. — Це він!
— Привіт двієчникам! — озвався згори Максим, розмахуючи синім каменем.
Близнюки пильно дивляться на камінь.
— А чом це ми — двієчники?
— Ви, малята, у школі зроду не бували! — презирливо говорить Максим. — Знаєте, що я бачу у вікні?
— Що?
— Один хлопчак посадив на сорочку чорнильну пляму, а йому одразу вліпили двійку.
Максим, певна річ, вигадує. Із своєї драбини він бачить порожній клас. Але звідки знати близнюкам, що заняття так рано не розпочинаються? Вони сполохано оглядають свою нову шкільну форму.
— Ага, ось іще один двієчник! — радіє Максим, забачивши, як мчить Петрик Зайчиков. — Привіт, Зайчику! Це я про тебе кажу.
— Про мене? — Петрик Зайчиков широко роззявляє рота.
— Звичайно! — долинає згори упевнений голос. — Ти любиш гратися в кульки?
— Люблю, — відказує Зайчик, нічого не розуміючи.
— Я щойно бачив, — фантазує Максим, — як одного хлопчиська прогнали з класу за те, що він дістав з кишені кульку. А в щоденнику записали: “Двійка. Бабусі негайно прийти до школи…”
Юрба майбутніх першокласників слухає спостерігача. Адже їм не видно, що відбувається зараз на четвертому поверсі. А Максим і сам уже вірить у те, що каже.
— Бідолаха! — жалісливо зітхає Максим, кривлячись у пусту шибку. — Він плаче біля дошки. Тільки-но він підняв руку, його викликали до дошки. Знову двійка!..
— Та що ти вигадуєш! — нерішуче промовив хтось. — Хіба в школі не можна запитувати?!
— Ти кажеш, я вигадую!
Максим спритно перевернув драбину, спустився вниз.
— Вигадую! Я вигадую, еге? — Він підступив до хлопчика. — На! — І подав йому драбину. — Дивись, будь ласка, сам.
Хлопчик обережно поставив драбину, став на щабель і впав, здійнявши хмару куряви.
— Двійка, — сказав Максим під загальний регіт. — Двійка за брудну сорочку. Невмійко вибуває з гри.
Незграбний невмійко поплентався перевдягатись.
— Ви собі як хочете, — сказав Максим, завдавши на плечі свою драбину, — а я двійки хапати не збираюся. Краще з Гум-гамом розважатися… — Він змахнув затиснутим у кулаці осколком синього скла. — Ось мій камінь подорожувань, — голосно вів далі Максим. — Я можу зникнути будь-якої хвилини. Мій друг нині шукає нову планету. Хто хоче гратися з нами, того я беру з собою!
Максим розмахував осколком скла, одначе ніхто не мав сумніву, що він тримає магічний камінь.
— А драбина? — поспитав котрийсь із хлопців. — Як вона чудово перевертається!
— Звичайнісінько, — відповів Максим і засунув до кишені скельце. — Це драбина-вертушка, по ній можна легко залізти на Місяць. Гум-гам усім вам подарує такі драбини. — Максим погладив драбину. Він був радий, що в нього зберігся перший подарунок Гум-гама.
А Автук — він чомусь не сердився на Максима, керував його драбиною… Може, тому, що хлопчик виручав друга, затримував час у своєму дворі?..
Різке дзеленчання долинуло з вікон, і діти зашепотілися:
— Дзвінок… Це дзвінок… Пора до школи…
…Вони заходили по черзі з батьком і матір’ю до порожньої класної кімнати, де за столом сиділа вчителька, і вмощувалися на стільцях. Після сонячного ранку прохолодна кімната видавалася голубою, квадрат дошки — чорною плямою, а ряди столів — дуже суворими. Але на вікні зеленіють рослини — зовсім як трава на газонах.
Читать дальше