Євген Велтистов - Мільйон і один день канікул

— Добрий день, мене звати Марія Георгіївна, — відрекомендувалася усміхнена учителька і запитувала свого майбутнього учня чи ученицю: — Як твоє прізвище? Як тебе звати?

Марія Георгіївна не кваплячись записувала відповіді в товстий журнал й потому казала:

— Ми хочемо познайомитися з тобою. Ти вмієш читати?.. А писати? А малювати любиш? Восени ти підеш до першого класу. До першого “А”.

Дві дівчинки, яких Марія Георгіївна записала першими, засоромились, радісно кивнули у відповідь, їм дуже припала до вподоби гарна, лагідна вчителька, тож коли Марія Георгіївна сказала, що їх прийнято до першого класу “А”, дівчатка разом відповіли:

— Дякуємо!

А після дівчаток до класу зайшов білоголовий хлопчик з бабусею, і тут учителька почула дивовижні слова: “Не хочу”. Зайчик ледве ворушив губами, проте його почули й бабуся, й учителька. Бабуся аж руками сплеснула, а вчителька уважно подивилася на хлопчика.

— Чому ти не хочеш учитися, Петрику? — запитала вчителька.

— Я люблю гратися. — Зайчик оглянув клас.

Марія Георгіївна всміхнулася.

— Усі діти встигають учитися і гратись.

— Я люблю гратися вдень і вночі, — уперто стояв на своєму Зайчик. Перед його очима була драбина, що сама тримається в повітрі. — Я не вчитимуся!..

Аж тут втрутилася бабуся, і Зайчик схлипнув.

— Прийдіть краще завтра. Нехай хлопчик утихомириться, — порадила бабусі вчителька.

Услід за Петриком Зайчиковим відмовилися вчитися, завдаючи прикрощів своїм батькам, Михайло і Сергій Сомови та ще десять хлопчиків і дівчаток. Коли зайшов Максим, Марія Георгіївна вже не дивувалася. Вона тільки запитала:

— Ну, а ти чому не хочеш?

— Бо мій двоюрідний брат засох від науки, — голосно промовив Максим і зиркнув на батька, який сидів поряд.

Батько насупив брови:

— Максиме, так не кажуть про старших. А мама стала просити вибачення:

— Та вибачте йому, повторює казна-що. Його брат — доктор наук, — додала вона.

— Я все розумію, — мовила Марія Георгіївна. — Прошу, зачекайте в коридорі.

Марія Георгіївна попрямувала до директора. Вона йшла коридором, де нервували батьки й дивились у вікна діти.

Вона не могла збагнути, що відбувається: в жодній книжці вчителька не читала про такий дивовижний випадок.

“Щось сталося з дітьми, — думала вчителька. — Як усе це пояснити директорові?”

Але директор, виявляється, вже довідався про все, бо й інші вчителі перших класів теж прийшли до нього порадитися: діти не бажали учитися.

— Та це ж діти… — сказав директор. — Вони вперше знайомляться зі школою. Для них розпочинається великий урок, який триватиме все життя. Запросіть до мене, будь ласка, батьків…

І ніхто не знав у всьому світі, що в цей момент на другому кінці зоряного простору, в повітряному місті, в найбільшій кімнаті плавучої кулі, стоїть Гум-гам перед розжареним Автуком. Автук світиться зсередини, немов гнівається за те, що Гум-гам запитує його.

— Скажи, — питає Гум-гам свого Автука, — чому я найнещасніша людина?

Автук аж палахкотить сріблястим вогнем, так і пашить в обличчя хлопчикові, одначе Гум-гам не відступає, дивиться на безмовну машину. Він добре пам’ятає, як Автук викинув його друга Максима, коли той спитав, чому машина спинила час. Але вперше в житті Гум-гам нічого не боїться.

— Скажи, що я маю робити? Мій друг росте щодня, він уже йде до школи, а я… я все такий самий… Чому це так, Автук?

Гум-гам промовляє тихо, але з кожним словом Автук все дужче розжарюється.

— Ти дуже сильний, Автук. Ти даруєш мені все, що б я не попросив… Зроби так, щоб я не розлучався з другом!.. Погаси або засвіти зорі, зупини або запусти час — як сам забажаєш, лишень виконай моє прохання!

Всередині машини щось задзвеніло, яскраво спалахнув вогонь і погас. Гум-гам тихо скрикнув, торкнувся долонею Автука. Він був холодний і чужий, як порожній кістяк зоряного корабля, назавжди покинутого космонавтами. Тільки в глибині машини мигтіли якісь лампи.

Прискакав у двір сурмач на білому коні. Просурмив: “Усім, усім, усім!” Завернув коня — і клусом до іншого двору. Там сурмить збір.

А за ним, за сурмачем у ясно-червоній майці, за білим конем біжить юрбою дітвора. Зупиняються пішоходи, гальмують машини, постовий махає водіям: “Ідуть діти!”

Попереду процесії — кінь. Обережно переходить вулицю пішохідними доріжками. І вухом не веде, коли вершник сурмить.