Євген Велтистов - Мільйон і один день канікул

— Раз! — рахував Мишко. — Два!.. Три!..

Бій тривав до десятої. Зненацька міцні руки схопили кулаки, що так і мигтіли в повітрі. І всі побачили Гум-гама. Він був у спортивному костюмі — справдешній суддя.

— Перемогу присуджуємо обом сторонам, — промовив, усміхаючись, космічний мандрівник. — Ех ви, хіба ж так роблять з повітря морозиво? Дивіться, як треба заморожувати повітря. Цю морозильну гру вигадав я!

Руки в Гум-гама завертілися з швидкістю пропелера. Він наче одбивався від загону невидимок. Зрештою перестав підбивати повітря й підняв над головою кулак.

— Ескімо, — похвалився Гум-гам. Кожен його палець обріс морозивом з шоколадною кірочкою. — Найприємніший сніданок, — провадив далі Гум-гам, облизнувши палець, — це морозиво. Хто хоче? Ескімо з повітря…

Дехто заходився махати кулаками, але не всі. Більшість стояла з нудьгуючим виглядом.

— А ви? — запитав Гум-гам. — Ви не любите морозива?

— У них болять зуби, — хмуро пояснив Максим. — їм набрид місяцит.

Обличчя в Гум-гама дивно поблакитніло. Він мовчки дивився на друзів.

— Ви не хочете більше гратися? — здивовано спитав він.

Його друзі мовчали.

— Ви не хочете гратися в місяця й зірок? У дерева й гойдалки? У бабок і сміх? Не хочете гратися зі мною?

— Ми вже у все гралися, — пролунав Мишків голос.

— Еге, — пропищав Зайчик. — І так щодня обманюєш бабусю. А це нечесно…

— Від паска не втечеш, — підтримав його Сергій.

А Альоша Попов промовив, лежачи в гамаку:

— Розумієш, Гум-гаме… Коли з місяцитом — все дуже легко, все само собою виходить. А мені, може, не хочеться, щоб виходило. Що я — не людина, чи що? Я сам хочу, сам, розумієш?

Гум-гам розсердився. Очі в нього блиснули синім світлом.

— Я йду! — оглядаючи друзів, застеріг Гум-гам.

— Ти що, Гум-гам… — злякано мовив Максим.

— Я йду з вашого двору! — ще голосніше сказав Гум-гам. — Я знайду веселих людей.

— Я йду з тобою! — заявив Максим і раптом згадав, що в нього немає каменя подорожувань. Та він не розгубився. — Я гратимуся з тобою, Гум-гаме! У мене є місяцит…

Він ляснув себе по кишенях, заходився вивертати їх. Кишені були порожні. Щойно в них лежав чужий місяцит… А зараз і його немає.

— Автук, — прошепотів Максим нікому не зрозуміле слово, і Гум-гам одразу здогадався, що хвилину тому, коли він сказав, що залишає цей нудний двір, місяцит зник із кишень усіх пустунів.

— Я знайду нову планету — планету для ігор! — палко мовив космічний мандрівник, звертаючись до Максима. — Нехай там нікого не буде! Тільки ти і я! Нам завжди весело. Жди мого знаку!

Він добув синій камінь і, трохи загаявшись, підкинув його у повітря.

— Прощавайте! — крикнув Гум-гам хлопцям. — Не скучай, Максиме!

Куля лопнула, в усіх задзвеніло у вухах. Та ще щось гупнуло, вдарившись об землю. Це звалився Льоша Попов, опинившись без гамака.

— Дарма, — пробурчав він, потираючи бік, — зовсім і не боляче.

Ніхто не засміявся. Приятелі порозходилися.

Максим сидів навпочіпки біля клумби. Сумно дивився на засохлі грудочки землі. Отак самотньо, мабуть, почувається людина в пустелі. Ані друзів поряд, ані жмутика трави, нічого живого. Сама гола земля. Нараз Максим підхопився: він угледів синю цяточку. Невже квітка? Його, Максимова, квітка!..

Коли навесні дорослі скопували клумбу, садівник дядько Єгор дав Максимові жменьку насіння, і хлопець кинув його у землю. Він не сподівався, що з цих крупинок з’являться на світ живі квіти, проте щоранку підбігав до клумби: а раптом щось виросло? З кожним днем тверділа під сонцем земля, і ось крізь міцну кірку пробилося стебло, а на ньому синіла чашечка квітки. Зачудовано, ба навіть злякано дивився Максим на квітку!

Зненацька лагідно засвітилася, заголубіла клумба, і Максим аж поточився назад. Спершу він здивовано кліпав віями, потім розсердився. Адже так не буває, щоб за одну секунду та розквітла клумба! Хто це пожартував з нього? Адже ні в кого з хлопців місяциту вже не було!

Над будинком пропливала самотня хмара. Тінь від неї накрила клумбу. Важкі краплі впали хлопцеві на маківку, і він, підвівши голову, завмер. Крізь хмарну синяву виднілася чиясь постать. Там, на дощовій хмарі, хтось сидів чи лежав. Гум-гам! Він летів на цій хмарі!

Гум-гам лежав дуже смутний, лежав у дощовій калюжі й дивився з височини на знайомий двір. Він чув голоси хлопців і бачив, що гра триває без нього. Він помітив Максима, що стояв перед клумбою, махнув йому рукою і прошепотів:

— Р-раз!