Николай Билкун - Годованці Сонця

— Хлопче, я тебе знаю. Ти спиш і мариш сенсаціями. Тобі хочеться, щоб ми відкопали скелет марсіанина або принаймні напівживого мамонта. Там, мабуть, у кращому випадку, якась могила, пограбована і зруйнована за багато століть до твого народження і на додачу капітально попсована бульдозером.

Але, хоч як би там було, Володимир Гаврилович, кремезний, лисий, як коліно, з козацькими вусами дідуган, приїхав на місце подій. Приїхав не сам, а з своїми асистентами, з інструментами й різним археологічним начинням. Його асистенти — молода аспірантка Оля Чуб і худий, наче тараня, кандидат наук Олесь Єфремович Омельченко — зразу взялися до роботи.

Археологічні розкопки почались.

Воно тільки так називається — розкопки. Насправді ж археологи працюють не стільки лопатами, скільки ножами й пензлями. Так, так, пензлями, як художники, і тому, завдяки їхнім пензлям, так чітко вимальовуються картини далекого минулого.

А робиться все це так. Копають у ширину, так сантиметрів на десять-двадцять, рівномірно по всій площі. Перекопали, пересіяли землю, перемацали кожну грудочку, кожен камінчик. Недарма археологи кажуть самі про себе, що вони не стільки копають землю, як пересівають її. І все це роблять надзвичайно уважно, обережно. Капітан, командир саперів, відразу ж заспокоївся.

Так, журналіст не збрехав, навряд чи його солдати змогли б провадити розкопки обережніше.

Знявши перший шар землі навколо загадкового вусика у великому радіусі, археологи переконалися, що нічого не пошкодили, і почали провадити свою роботу далі. Колір грунту подекуди почав змінюватися. В піску з'явилися якісь бузкові підпалини.

— Ай справді, тут, мабуть, скіфська могила, — сказав Валерій Холод, — це сліди зотлілої лови.

Капітан скептично глянув на журналіста. Але професор Ковтунюк підтримав Валерія, хитнув головою:

— Еге, ти вже щось тямиш… — А потім пояснив: — Це таки сліди зотлілої лови. Схоже, що тут скіфська могила. Бачите, скіфи мали звичай ховати покійників з комфортом. Оздоблювали їхні могили плетеною лозою і давали в далеку дорогу всякі побутові речі. Ці речі здебільшого були бронзові, а тому завжди приваблювали прадавніх мародерів. Грабіжники просто-напросто розкопували могили і цупили звідти все, що погано лежало. Отже, нам тепер дуже-дуже рідко щастить натрапити на непограбоване скіфське поховання…

В цей час щось дзенькнуло під Олиною лопатою.

І вона вже працювала навколо застиглої в землі лопати ножем, одмітаючи землю пензлем. Зігнувшись у три погибелі, Сашко й Сергій проштовхалися вперед і прикипіли очима до її рук. А на руці в неї вже перекочувалися якісь довгасті, позеленілі предмети.

— Патрони, — кинув Сергій.

— Желєзно, од німецької гвинтівки, — уточнив Сашко.

— А хлопці майже вгадали, — кивнув Володимир Гаврилович. — Це «кулі». Таких у наших степах, знаєте, скільки можна знайти? Тільки вони не німецькі, а скіфські. І не од гвинтівки, а од лука. Придивіться краще, бачите, три хвилясті рубчики від носика вздовж усього корпусу. Ці рубчики примушували стрілу обертатися в польоті. Це наконечники для стріл. Тепер нема сумніву: могила — скіфська, і коли нам поталанить, ми тут дещо знайдемо…

І їм поталанило, та так, що вони не повірили самі собі.

Оля Чуб і Олесь Єфремович Омельченко розчищали землю вздовж загадкового вусика. Гречний капітан уже кілька разів поривався запропонувати свої послуги Олі, покопати замість неї. А Валерій Холод, попихкуючи сигаретою, тільки всміхався, він був досвідчений у таких справах і знав, що капітанова гречність тут схвального відгуку не знайде. Такі вже люди археологи. Своєї роботи вони не передовірять нікому. І не тому, що не хочуть втратити честь бути першовідкривачами, а передусім бояться, аби невміла рука чогось непоправно не попсувала. Отож усі присутні могли тільки дивитися, співчувати і… чекати.

І вони дочекалися.

Тут доведеться просто навести уривок із статті Валерія Холода, яку разом з фотографіями було вміщено того ж дня у вечірній газеті..

«… На дні ями лежав велетень. Це перше, що кинулось у вічі всім. Коли б він випростався, то найвищий з нас навряд чи сягав би йому пояса… Велетень був у скафандрі, голову його закривав космічний шолом з двома вусиками, мабуть, антенами. Через один з цих вусиків і спіткнувся учень 78-ї школи Сергій Орендар. Власне кажучи, цьому допитливому хлопцеві по-справжньому належить честь величезного відкриття, вірніше, незвичайної знахідки. Разом з своїм товаришем Олександром Блажком він покликав дорослих і вони…»