Ілона Волинська: Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

Тетянка вперто дивилася вбік.

— Ти хоч зайди завтра, розкажеш, що вийшло, — нарешті промовила вона.

— Зайду, — кивнула Ірка.

Тетянка повільно рушила до задньої хвіртки. Ірка витрусила залишки корму й поквапилася за нею. Двері справді були відчинені навстіж. Ірка обігнала подругу, задумливо похитала хвіртку — та тихенько зарипіла. Поклацала засувом — начебто все гаразд. Як же ж вона відчинилася?

Тетянка без жодного інтересу спостерігала за її маніпуляціями, а потім попрохала:

— Хоч до мого дня народження почекай. Цього року знову приятелі батьків припруться. Зі своїми доцями, — з ненавистю видихнула вона.

— Почекаю, — пообіцяла Ірка.

Тетянка вже хотіла була вийти у хвіртку, але Ірка раптом затримала її. Висунулася й, обережно покрутивши головою, уважно оглянула вулицю, похилені паркани й сусідські ворота. Нікого.

— Ти чого? — зацікавлено спитала Тетянка.

— Та так. Ти, коли сюди йшла, собаку, дивного такого, не бачила? Тетянка непевно похитала головою:

— Здається, ні. Ну, дзявкотіли з-за парканів, як завжди…

— А кота — здоровезного?

— Тобі потрібен якийсь конкретний кіт, чи який збреде? — поцікавилася Тетянка. — Ти ж знаєш, у нас тут котів навалом, і всі такі жирні.

— Ага-а, — невиразно протягла Ірка. — Добре, ти йди, але обережно. Я тут поки постою, подивлюся.

— На що подивишся? Чому обережно? Дивна ти якась сьогодні, — уже виходячи, сказала Тетянка.

— Нормальна, — урвала її Ірка.

Ну не пояснювати ж їй, що саме тут, біля цієї хвіртки три дні тому Ірка вперше зустрілася з моторошним собайлом.

Втягнувши голову в плечі під рідкими, але важкими краплями дощу, Ірка летіла до будинку. Вона хотіла встигнути під дах ще до того, як, обертаючи доріжку на непролазне багно, почнеться «час грози весною». Хай його навіть і люблять поетично налаштовані люди, але Ірка терпіти не могла. Вона вже підлітала до хвіртки, як раптом із буйних заростей біля сусідського паркану вийшов собака й незворушно сів посеред доріжки, відрізавши дівча від будинку. Ірка, яка завжди ладнала з місцевими собаками, чомусь миттю зрозуміла: саме з цим їй подружитися не пощастить. А потім повіки собаки здригнулися, і в Ірку вп’ялися сліпі більма. Біляста каламуть заколихалася довкола дівчати, її сильно занудило, земля повільно зрушила з місця й попливла з-під ніг. Часті краплі дощу падали їй на плечі, а білі собачі очі підступали все ближче й ближче. Пес не поспішав, неначе насолоджуючись Ірчиним переляком. Справжнісінький жах застряг сухим наждаком в Ірчиному горлі. Вона відчула, що капітально влипла. І тут несподівано на доріжку перед нею впав кіт.

Пізніше Ірка ніяк не могла зрозуміти, звідки ж він узявся. Адже над доріжкою не було гілок, бодай одної! Не з хмари ж він упав? А тієї миті вона лише змогла помітити, який він величезний. Справжнісінький очеретяний кіт — кажуть, на Дніпрі такі ще водяться.

Котяра всівся між дівчам і собакою. Закинувши витягнуту задню лапу за голову, він почав повагом вилизуватися. Рожевий язичок розмірено рухався. Виставлену лапцю прикрашали повністю випущені, розчепірені пазурі. Зловісно поблискуючи, немов сталеві, вони ліниво, але недвозначно з’являлися… і знову зникали. Біляста каламуть, що оточила Ірку, почала розвіюватися — вона немов втягувалася назад під більма собачих очей. А коли липкий туман цілком розсіявся, із собачої горлянки вирвалося якесь дивне напівгарчання-напівшипіння. Кіт і собі коротко пирснув. Ірка могла заприсягтися — пирскання означало щось на зразок: «Чхав я на твої погрози!». Котяра підвівся й, гидливо переступаючи лапами, рушив, обходячи собаку. Його смугастий хвіст стирчав догори, наче палиця з нанизаними на неї триколірними кільцями — чорне, сіре, зеленувате, чорне, сіре, зеленувате…

Зробивши пару кроків, кіт озирнувся й нетерпляче глянув на Ірку. Дівча пішло за ним, мимоволі намагаючись триматися якнайближче до несподіваного захисника, так, що ледь не наступала йому на задні лапи. Собака не поворухнувся, лише повільно повертав голову, ні на мить не зводячи з них страшних білих очей. Але кіт демонстративно не звертав на супротивника жодної уваги. Лише іноді озирався на Ірку, перевіряючи, чи вона тут, та квапливо забирав лапи, якщо дівчисько підходило аж надто близько. Так він і довів Ірку до самої хвіртки, а тоді розкішним стрибком шугонув кудись убік.

Ірка почула, як за її спиною схопився собака. Вона влетіла у хвіртку й тремтячими руками накинула товстий сталевий гачок. За парканом м’яко переступали собачі лапи. Ірка відсахнулася від хвіртки, затиснувши собі рота долонею, аби не заверещати. До щілини між дошками щільно притискався чорний собачий ніс і втягував, втягував, втягував у себе повітря. Ірка відчула, що і її тягне туди, за хвіртку, на вулицю, до собаки. Круто розвернувшись, вона полетіла до будинку, і весняна злива відразу ж упала стіною.