Люк Бессон - Артур і мініпути

— Це від мене, — підказує бабуся. Вона вибрала для онука маленький спортивний автомобіль. Пружину, що заміняє мотор, приводить у дію ключик. Артур на сьомому небі, Альфред теж.

— Прекрасний автомобіль!

Артур заводить ключем іграшку і ставить її на підлогу. Загуркотівши, як справжня, машинка мчить через вітальню, а за нею радісно скаче Альфред.

Наткнувшись кілька разів на стіни, іграшкова машина зупинилася під кріслом, остаточно змучивши бідолаху Альфреда. Тяжко дихаючи, він сів посеред кімнати.

Артур регоче до сліз.

— Ну, тепер він геть забуде про м'ячика і буде бавитися машинкою!

Милуючись тортом, хлопчик ніяк не наважиться задути свічки.

— Як тобі вдалося спекти такий чудовий торт, адже в нас не працює духовка? — цікавиться Артур.

— Знаєш, я подумала… І скористалася духовкою мадам Розенберг. Вона мені допомогла спекти торт.

— Торт чудовий. Тільки його для нас трьох забагато, — каже Артур.

Бабуся відчуває, що настав час хоча б згладити образу на батьків.

— Не гнівайся на батьків, Артуре. Вони намагаються, щоб усе було добре. І я переконана: як тільки твій батько влаштується на роботу, ми одразу ж побачимо їх в нас.

— Це не вперше… Раніш вони також не приїздили на мій день народження… Ніяка нова робота нічого не змінить, — по-дорослому сумно відповідає Артур.

І бабусі нічим його втішити. Нарешті хлопчик згадує про свічки і знову набирає в легені повітря.

— Чекай! Спочатку задумай бажання, — нагадує йому бабуся.

Бажання у хлопчика є давно.

— Я хочу, щоб наступного разу мій день народження ми святкували з дідусем!

Бабусенька розчулилася — на її очах заблищали сльози. Вона гладить онука по голівці.

— Сподіваюся, що твоє бажання збудеться, Артуре, — каже вона ласкаво. — Ну а зараз дмухай, бо доведеться смакувати торт з воском!

Доки Артур готується загасити свічки, Альфредові вдається дістати машинку з-під крісла. І раптом за вікном з'являється тінь — така зловісна і грізна, що навіть пес забув про іграшку.

Тінь зникає, а через хвилину відчиняються двері — і не Артур, а вітер умить гасить усі свічки.

Хлопчикові аж подих забило від несподіванки.

Тим часом услід за вітром у дверях з'являється тінь. Ні, це чийсь силует! І він, той силует, постоявши трохи, заходить до кімнати! Стривожена бабуся заніміла.

Тепер незнайомця можна розгледіти: чоловік років п'ятдесяти, ставний, з дуже неприємним обличчям. Одягнений він вишукано, але це ще ні про що не свідчить, тому і бабуся, і онук напружено чекають, що ж їм повідомить незваний гість.

А гість увічливо знімає капелюха і не менш увічливо усміхається, щоб заспокоїти господарів. Усмішка в нього якась вимучена, несправжня.

— Сподіваюсь, я прибув вчасно? — питає він дещо двозначним тоном.

І тут бабуся упізнає голос. Він належить саме панові Давидо, власнику відомої «Корпорації Давидо. Продукти харчування».

— Ні, пане Давидо! Ви прибули невчасно, навіть я б сказала, ЯК ЗАВЖДИ невчасно, — убивчо чемно відповідає бабуся. — Чи ви не знаєте, що коли виховані люди приходять, не попереджаючи, то вони бодай дзвонять у двері?!

— Я дзвонив, — виправдовується Давидо, — і можу це довести.

Він з гордістю демонструє велику тріску.

— Це вона відлетіла від стіни, об яку вдарився ваш дзвін. Він колись упаде комусь на голову, — попереджає пан. — Наступного разу я скористаюся своїм клаксоном — так, у всякому разі, буде безпечніше.

— Я не певна, що вам потрібно ще раз приходити сюди, — відрізає бабуся. — А сьогоднішній візит узагалі недоречний. У нас родинне свято.

Давидо помічає торт із згаслими свічками.

— О, який прекрасний торт! — вигукує він із награним захопленням. — З днем народження, хлопчику! І скільки ж це тобі вже?

Швидко порахувавши свічки, гість зітхає:

— Ох, як швидко летить час! Нещодавно ваш хлопчик був зовсім маленьким і хвостиком бігав за дідусем! Коли ж то було? — промовляє він, щоб роз'ятрити бабусі душу.

— Майже чотири роки тому, — з гідністю відповідає бабусенька.

— Чотири роки? А мені здавалось, що вчора! — з неприхованою зловтішністю каже Давидо.

І, понишпоривши по кишенях, додає:

— Аби ж я знав, то приніс би щось для хлопчика. А поки що…, — він дістає із кишені цукерку і простягає її Артурові:

— Тримай, дитино! З днем народження! Бабусенька сторожко дивиться на онука.

Але той і сам уже зрозумів. Обережно, двома пальчиками, він бере цукерку, ніби отруйну змію.

— О, як приємно отримати від вас дарунок, я безмежно вдячний! — з неперадаваною усмішкою промовляє Артур. — Я збережу її на згадку!