Люк Бессон - Артур і мініпути

Давидо мовчить. Йому кортить приструнити цього малого нахабу, але ж, на перший погляд, все ніби пристойно…

— Я маю подарунок і для вас, мадам, — нарешті звертається він до бабусі, щоб помститися в інший спосіб.

Бабусенька готова до будь-яких несподіванок.

— Знаєте, пане Давидо, це дуже приємно, що ви уважні до нас, але мені особисто нічого не треба. Я хочу провести цей вечір разом із моїм онуком. І все! Тому скоротіть час вашого перебування в нашому товаристві, бо тут ви гість небажаний.

Ввічливо й відверто бабуся виставляє нав'язливого відвідувача.

Проте зробити це не так просто, бо він не зважає на бабусину ущипливість і знову порпається у своїх кишенях доти, доки не знаходить те, що шукав.

— Ну, нарешті! — він полегшено зітхає, витягуючи вчетверо складений папір. — Оскільки поштар приходить до вас не частіше одного разу на тиждень, я вирішив сам привезти документ, щоб ви на нього недовго чекали. Чим швидше дізнаєтеся його зміст, тим краще буде для вас, — з напускною доброзичливістю говорить він.

Давидо подає папір бабусеньці, і вона, навісивши на носа окуляри, розгортає його.

— Цей документ засвідчує, що ваша угода про купівлю будинку недійсна, бо ви не внесли своєчасно решту грошей, — продовжує він. — Документ складено в канцелярії управителя.

Бабуся читає написане і її обличчя стає все похмурішим.

— Управитель сам займається цією справою, щоб вона не затяглася, — додає гість.

Навіть не читаючи документ, Артур розуміє: справи погані. Він з таким гнівом дивиться на пана Давидо, що той мав би крізь землю провалитися від сорому, якби не був таким самовпевненим. А гість поглядає на Артура очима ласкавої змії.

— Цей документ засвідчує, що ваше право на користування будинком припиняється через два дні. Через три дні дім належатиме мені, в чому ви можете пересвідчитися, прочитавши цей документ. Сподіваюся, тепер ви зрозуміли, чому я прийшов без запрошення… Мені хочеться почати обживати цей будинок… поступово…

Давидо пишається своєю хитромудрістю і не відчуває жодних докорів сумління.

— Не турбуйтеся, я не буду виганяти вас так, як ви мене. Я дам вам трохи часу, щоб зібрати свої речі.

Бабуся готова до найгіршого.

— Даю вам сорок вісім годин, — холодно кидає Давидо. — А поки що почувайтесь у моєму будинку… як у своєму, — з єхидною посмішкою додає він.

Якби Артур міг стріляти поглядом, цей незваний гість став би схожий на решето.

А бабусенька спокійна. Вона дочитала папір до кінця і замислено сказала:

— Бачите, тут є одна заковика…

Давидо здригається, бо явно не готовий до такого розвитку подій.

— Заковика? Яка?

— Ваш приятель так поспішав догодити вам, що забув про одну деталь.

Тепер уже Давидо захвилювався. Адже відомо: навіть піщинка, потрапивши в запущений механізм угоди, може зупинити його роботу, навіть зірвати.

— Ну і що це за заковика?

— Управитель забув… підписати документ.

І бабусенька повертає гостю папір. Давидо дивиться на нього, як баран на нові ворота. Сказати йому нічого і він тільки хапає ротом повітря, як сом, викинутий хвилею на берег.

Артурові хочеться переможно закричати, але він стримується. Занадто багато честі для цього мерзенного чоловіка. Достатньо йому і зневаги. Бабусенька складає аркуш учетверо, як він був складений раніше, і повертає його панові Дави до.

— Отже, це ви в мене в гостях! Зважаючи на вашу нечувану нетактовність, я даю вам десять секунд на те, щоб ви залишили мій дім. Бо викличу поліцію!

Давидо силкується щось відповісти, але йому бракує слів. Артур бере слухавку.

— Ви вмієте рахувати до десяти? — чемно запитує він.

— Ви… ви ще пошкодуєте, що так нахабно поводитеся! Я вам цього не подарую! — кидає Давидо.

Розвернувшись на підборах, він виходить і так сильно гримає дверима, що його передбачення збувається: дзвін, який висів при вході, падає йому на голову.

Намагаючись уникнути удару дзвона, Давидо врізається в дерев'яну колону і з диким криком відскакує від неї, біжить до сходів, але не втримується на них і скочується вниз, на доріжку, посипану дрібним гравієм.

Охкаючи і чортихаючись, він підводиться, розтирає забиті боки, якось добирається до свого автомобіля і сідає за кермо. Машина різко зривається з місця і зникає у клубках куряви.

Небо рудіє. Сонце поволі ховається за вершину гори — ну прямо як на малюнку, який — уже вкотре! — розглядає Артур. Художник зобразив вечір в африканській савані так майстерно, що хлопчикові здається: він пашить спекою африканського дня, який добігає кінця.