Люк Бессон - Артур і помста жахливого У

Жахливий У зник — і сліду не полишив. Ні, таки полишив… Це тоненька подряпина на принцесиному горлі. Бідолашна Селенія ледве стоїть на ногах. Щоб вона не впала, Артур підхоплює її на руки. Підбіг Миро, щоб обстежити рану. Нічого особливого. Легенька подряпина від леза. Селенія оговталася і усміхнулася своєму принцові. Як же довго вона на нього чекала!

— Мій дорогий Артуре, як я рада тебе бачити! — прошепотіла вона.

Артур від щастя і розгубленості не знає, що й казати. Селенія ж остаточно отямилася. Вона зробила кілька вправ, щоб розім'яти затерплі руки та ноги, підскочила. А потім із щасливим вереском кинулася Артурові на шию.

— Ох, АртуреІ Мені так не хочеться з тобою розлучатися! — дзвінко заявила принцеса. І голосно цьомкнула його в щоку.

Артур спершу почервонів, а потім спохмурнів.

— Знаєш, мені здається, що навіть якби я… навіть якби я захотів… все одно не зміг би з тобою розлучитися, — загадково відповів хлопчик.

Та принцеса нічого не помітила. Вона така рада, що прекрасний принц порятував її від мерзенного Упиря!

Далекоглядна труба здригається. Бонго-матасалаї з хвилюванням позирають на неї: схоже на те, що звідти вирветься цілий вулкан! Зненацька вогнище згасає, хоча ні вітер, ні люди не намагалися його загасити. А в ясному блакитному небі покотилися громи. Та в природі немає ніяких ознак наближення грози. Прислухавшись, бонго-матасалаї з'ясували, що це гримить у трубі.

Зненацька із труби виривається вогняний смерч, а разом із ним щось схоже на чорну комету з довгим хвостом. Все сталося так швидко, що ніхто із мисливців, навіть вождь, не встигли помітити, хто ж це прибув від мініпутів. З будинку вибіг стривожений Арчибальд.

— Що сталося? Хто стріляв? — гукає він так, щоб його почули бонго-матасалаї.

Вождь племені тикнув пальцем в далекоглядну трубу. Більше він нічого пояснити не може.

Услід за Арчибальдом на ґанок вискочили Франсуа-Арман з дружиною.

— Вам не слід тут залишатися, Арчибальде! Я чув, як гримів грім! Значить, незабаром почнеться гроза, піде дощ і ви застудитеся! — турботливо промовляв зять, обіймаючи дідуся за плечі.

А тому дуже кортіло сказати зятеві, який він козел: небо ж зовсім чисте і блакитне! Але тоді довелось би пояснювати істинні причини гримотіння. Арчибальд же не певен, що це піде всім на користь.

— Ти маєш рацію, мій добрий Франсуа! Повернімося в дім! Ти допоможеш мені розпалити вогонь у каміні, — сказав дідусь, щоб припинити розпитування.

А сонце поступово залило трубу. Могутній потік його променів упав на штатив, на яму, куди скерована лінза, і, поступово розпливаючись, затопив п'ятикутний килимок. Обличчя воїнів заклякли від жаху. Якби не давня традиція зберігати спокій за будь-яких обставин, вони б давно повиривали на своїх головах волосся, а потім посипали голови попелом із загаслого вогнища. Зараз би їм загорлати, зарепетувати, забігати, одне слово, чимось себе зайняти, доки вождь не прийме рішення. Та вони стоять на місці. Просто стоять, розуміючи, що їм тільки й лишається схилитися перед примхами великої природи, яка на свій розсуд змінила всі їхні плани. Промінь сонця дотягся до лінзи і поділився на сотні дрібних часточок.

Час, відведений на повернення, скінчився. Артур став бранцем мініпутського тіла, полоненим підземного світу. Він дорого заплатив за непослух.

У юності Упир також спробував стати одним із мисливців бонго-матасалаїв, що були побратимами мініпутів. Велика рада мініпутів і мисливська рада скерували його на випробування. Успішно їх пройшовши, він, як Арчибальд із Артуром, навчився зливатися із природою. Але, на відміну від них, останню дистанцію Упир подолав за рекордно короткий час, викликавши загальне захоплення, після чого його ім'я, записане на пальмовому листочку, занесли до мініпутської книги рекордів. Особливо всім сподобався його фінальний стрибок зі скелі, коли він птахом линув у повітрі над рікою.

Та навіть той стрибок не до порівняння з цим, майже космічним, який йому вдалося здійснити, покидаючи межі свого виміру. Поставивши руків'я приладу на максимум, Миро не лише з гуркотом і свистом пропустив Упиря через трубу, а й закинув його в гайок кілометрів за три від Арчибальдового дому. Упродовж усього польоту Жахливий У, не звиклий до висоти, ревів так, що міг би й позмагатися з гуркотом грому. З роками в нього паморочилося в голові, та його ранг правителя не давав права в цьому зізнатися. Майже богорівний не міг потерпати через головний біль, як простий смертний. Ті кілька типів, яким пощастило побачити, як панікував У, опинившись випадково над безоднею, вже не могли нікому нічого оповісти. Монстр особисто позбувався їх, уважаючи, що чутки про його вразливі місця завдадуть збитків його величі.