Люк Бессон - Артур і заборонене місто

Несподівано Селенія замовкає. Цікаво, звідки прозвучало запитання? І чому голос так разюче схожий на голос хлопчика, чийого імені вона не насмілюється назвати?

Селенія поволі піднімає голову, повертається і бачить Артура, який приземляється після чергового стрибка. Хлопчикові дуже сподобалося підстрибувати, і він, забувши, що хотів справити враження на принцесу, падає на руки головою вниз. Він не бачить, що всі його хитрощі зараз розкриються.

Дриґаючи ногами в повітрі, він, у захопленні від стількох компліментів, запитує:

— Ну, і який же він ще?

Ніколи його так не хвалили!

І ніколи ще Селенія не потрапляла в таке безглузде становище. Гнів її справді не має меж. Обличчя стає схожим на маску злобної фурії і вона сичить, як розпаяний чайник. Але насправді в глибині душі її мучить сором. Як вона повірила такому ошуканцеві і виклала все, що було в неї на душі! Хапаючи ротом повітря, як викинута на берег риба, вона накидається на Артура з кулачками і, задихаючись від люті, кричить:

— Ох ти… мерзенний брехуне, огидний обманщику!

Рятуючись від розгніваної принцеси, Артур миттєво зникає, а Селенія підбігає до краю прірви, щоб дізнатися нарешті, як хлопцеві вдалось пошити її в дурні.

Унизу від одного кінця провалля до другого простяглося гігантське сіре павутиння, й Артур підстрибує на ньому, як на батуті. Його падіння виявилося старанно продуманим трюком, як і, до речі, його раптова ефектна поява. Проте Селенія визнає тільки ті спектаклі, які ставить сама. Тож новоявленому комедіантові дорого обійдуться його витівки! Принцеса дістає меча і, коли Артур приземляється на краю прірви, рішуче наступає на нього.

— Ти найверткіший серед усіх брехунів, яких я знаю! — гнівно сичить вона, розмахуючи мечем так, що хлопчик ледве встигає уникати ударів.

— Але я тебе так провчу, що ти вже ніколи не захочеш морочити голову принцесам!

— Зачекай, Селеніє! Якщо всі, хто тебе любить, повинні будуть обов'язково вбити себе, щоб довести свою відданість, то ти ніколи не вийдеш заміж! — тоном розсудливого резонера намагається заспокоїти її Артур.

— Він каже правду! — енергійно підтримує друга Барахлюш, завжди готовий підкласти до жару вогню.

Селенія різко розвертається і мечем зрізає три волосинки, що стирчать на голові брата.

— А ти, маленький негіднику, ти з самого початку був з ним у змові! Після цього ти мені не брат! — вигукує розлючена принцеса, вимахуючи мечем на всі боки.

Артур уже звик до сварок між братом і сестрою, тому він терпляче спостерігає, коли ж їм набридне сваритися. А сам продовжує свої стрибки.

Павутиння легко витримує його вагу і чудово пружинить. Проте якби хлопчик був уважнішим, він би помітив, що при кожному стрибку тоненька сіра ниточка, яка веде вбік від полотнища, натягується і здригається. Та ниточка тягнеться до маленького отвору на схилі прірви. У великому світі в таких нірках в'ють гнізда берегові ластівки. Ниточка губиться в мороці печери, ще густішому, аніж темрява на дні провалля.

Та допитливість сильніша за страх, тому й ми ризикнемо проникнути за цією ниточкою в таємничу печеру.

Зненацька в темряві виникає чийсь силует, а потім спалахують червоні очі. Очі, налиті кров'ю.

Не знаючи про цю небезпеку, Артур весело підстрибує на павутинні.

— Ну, досить, Селеніє! Заспокойся! Вибач мені! — кричить він із прірви. — Я одразу побачив павутиння, але ж погодься — я виконав усе, що ти просила! Просто мені пощастило!

Селенія не схильна ні пробачати, ні тим більше грати за чужими правилами. Вона найбільше хоче покарати, відлупцювати маленького нахабу, щоб у нього більше й думки не було втручатися в ігри дорослих.

І схоже, бажання принцеси почуте. Фортуна відвернулася від хлопчика. При черговому стрибку павутиння рветься і Артурова нога провалюється вниз. Намагаючись витягти її, він падає на павутиння, і липкі волокна затягують Артура у свої обійми.

Тоненька сіренька ниточка шалено витанцьовує, посилаючи невідомі сигнали у глибину печери.

Червонооке створіння прийняло сигнал і швидко вискочило з діри. Тепер усі можуть його бачити: це маленький сірий павучок.

Таким він здається людям із великого світу, чи гуманоїдам, як називають їх мініпути. А коли твій зріст не більше двох міліметрів, звичайний павучок здається страшним чудовиськом. В очах мініпутів павук — справжній восьминогий танк, покритий довгою, як у мамонта, шерстю.

З жахливим чавканням, павук поспішає до Артура, що заплутався у павутинні. Очевидно, що церемонитися з ним він не має наміру.