Люк Бессон - Артур і заборонене місто

— Ну, обішшав… — змушений погодитися Артур.

— І що далі? Кому ти все це обіцяв? — принцеса намагається витягти з хлопчика усі слова його клятви.

Артур тяжко зітхає…

— Обіцяв, Ваша Королівська Високосте! — по-солдатськи рапортує хлопчик, а сам зосереджено придивляється до своїх кросівок.

— Ось так краще! — примирливо говорить Селенія.

Потім вона хвацько вискакує на волохату лапу павука.

— Швидше, за мною! — запрошує вона своїх супутників.

Стрибаючи з каменя на камінь, Барахлюш підбігає до павука, чіпляється за його лапу і, допомагаючи собі всіма кінцівками, добирається до сестри й обхоплює її за талію.

Він дуже задоволений, що нарешті вони подорожуватимуть з комфортом! Волохата лапа павука і справді зручна: на ній сидиш, як перський шах на шовкових подушках.

— Ти з нами? — гукає Барахлюш Артура.

Хлопчик закляк на місці від подиву. За кілька хвилин чудовисько-павук перетворився на величезного, цілком добродушного патлатого дромадера.

Принцеса спочатку дала йому доброго ляща, потім підсолодила цукеркою і павук став слухняним, як ягнятко. Таке видовище вразило б і Алісу, яка звикла до чарів Країни Чудес!

— Ану, поквапся. Ми й так згаяли багато часу! — знову кличе хлопчика Селенія. — Чи ти хочеш бігти слідом, як вірний милун?

Артур не знає, на кого схожий цей милун, але чудово знає, яка домашня тварина віддано біжить за своїм господарем.

Хлопчик збирає в кулак усе своє терпіння і залазить на довгу кошлату лапу. Тут не потрібно ні особливої мужності, ні вміння. Він навпочіпки влаштовується на павуковому коліні за спиною у Барахлюша.

— Уперед, приятелю! — вигукує Селенія і б'є ногою в круглий бік павука. Він вилазить із ущелини і підтюпцем біжить по цегляній доріжці, ніби вірний як по гірській стежці Гімалаїв.

— Як це зник? — вигукує Артурова мати і розгублено опускається на диван.

Батько сідає поруч, однією рукою обіймаючи її за плечі.

Бабусенька стоїть перед ними, як школярка, що отримала двійку з контрольної, і знічено бгає в руках хустинку.

— Не знаю, з чого почати… — бубонить бабусенька, чудово розуміючи, що тільки вона винна в тому, що сталося.

— Починайте з самого початку, — похмуро промовляє батько.

Відкашлявшись і прочистивши горло, бабуся поправляє сукню… Вона не звикла до виступів перед такою суворою аудиторією.

— Так ось… Першого дня погода була чудова. Хоча погода була чудова і всі наступні дні. Вода в річці стала така тепла, що Артур вирішив піти порибалити. Ми взяли вудки, ще дідусеві, і помандрували в кінець саду…

Глядачі не виказують ніякої реакції, і це можна пояснити двома причинами: або вони захоплені оповіддю про Артурові пригоди на річці, або вважають, що бабусенька хитрує…

— Ви навіть не уявляєте, скільки рибок може зловити за годину наш малюк! Ану вгадайте! — з ентузіазмом вигукує бабуся. Проте парочка немає наміру жартувати.

Артурові батьки переглядаються: їх цікавить не кількість рибок, упійманих їхнім кмітливим синком, а як довго бабусенька має намір морочити їм голову.

— Будь ласка, залиште риболовлю та інші заняття нашого сина, і почніть розповідь безпосередньо з того дня, коли він зник! — вимагає батько, бо його терпець увірвався.

Старенька зітхає. Вона хотіла виграти час, але тільки марно шарпала собі нерви. Дива не сталося — Артур не з'явився, отже, вона просто згайнувала час на безглузді хитрування.

Її онук зник. Треба змиритися з цією сумною реальністю. Бабусенька сідає на краєчок крісла, ніби не хоче комусь завадити, і з її грудей знову виривається важке зітхання.

— Щовечора я оповідала йому про Африку, показувала книги і щоденники дідуся. В них дуже багато пізнавального! Арчибальд був не лише дослідником, а й поетом, і в його записах є так багато казок і легенд. Наприклад, казки племені бонго-матасалаї та їхніх друзів мініпутів, — пояснює бабусенька, і голос її тремтить.

Вона завжди хвилюється, коли згадує свого чоловіка, бо так сумує за ним… Час не загоїв цієї рани, вона й досі відчуває гіркоту втрати. Арчибальд зник чотири роки тому, але для неї це сталося вчора.

— Ну, і який стосунок це має до зникнення Артура? — сухо питає батько, відволікаючи бабусеньку від спогадів.

— Річ у тім… Арчибальда і Артура дуже зацікавила одна історія. Вони обидва захопились легендами про мініпутів, і… Артур був переконаний, що мініпути не просто існують, а й живуть десь у нашому саду, — несподівано завершує свою розповідь бабуся.