Стівен Кінг: Історія Лізі

Мені не хочеться покидати кімнату, але я знаю, мені не можна тут бути, бо рано чи пізно він повернеться. Я знаходжу неподерті джинси й надягаю їх. Мої капці кудись пропали, і я не знаю, де вони тепер, але мої черевики, певно, досі стоять у сінях. Там-таки висить і моє пальто. Я взую черевики, вдягну пальто й вибіжу під сніг. Зверну на під'їзну алею, де залишилися напівзамерзлі сліди від автомобіля містера Гелсі, й побіжу до дороги. А потім по дорозі — до крамниці Мюлі. Я побіжу, рятуючи своє життя, побіжу в майбутнє, яке я не спроможний собі уявити. Якщо, звісно, він не зловить мене раніше і не вб'є.

Мені доводиться перелізти через письмовий стіл, який блокує двері, щоб вибігти в коридор. Коли я там опиняюся, я бачу, що потвора позривала зі стін усі картини й попробивала дірки у стінах, і я знаю, що це сліди її гніву, який опанував її тому, що вона не змогла зловити мене. Тут, поза межами моєї кімнати, кислий фруктовий запах достатньо сильний, щоб я зміг його розпізнати. Торік у ЮС Ґіпум була різдвяна вечірка. Тато пішов на ту вечірку, сказавши, що «здалося б дивним», якби він не пішов. Чоловік, який витяг його ім'я, подарував йому глек домашнього вина з ожини. У Ендрю Лендона, звісно, багато проблем (і він завжди готовий визнати це першим, якщо вгадати слушний момент), але схильність до випивки до них не належить. Якось, перед тим як повечеряти, він налив собі склянку цього вина — це було між Різдвом і Новим роком, коли Пол сидів на ланцюгу в підвалі, — випив ковток, скривився і став зливати його у зливальницю, потім подивився на мене й простяг мені склянку:

«Хочеш покуштувати це пійло, Скоте? — запитав він. — Його мені так нахвалювали. Якщо тобі сподобається, можеш видудлити весь хріновий галон».

Я цікавий до випивки, мабуть, як і кожен хлопчак, але запах того вина надто нагадував запах гнилих фруктів. Може, випивши його, ти й будеш щасливий, як оті типи, яких я бачив по телевізору, але пити рідину з таким гнилим запахом я ніколи не став би. Тому заперечливо похитав головою.

«Ти мудра дитина, Скутере, друзяко Скот», — сказав тато й вилив рідину зі склянки у зливальницю. Але, мабуть, він не став виливати те, що залишилося в глечику (або просто про нього забув), бо саме запах того вина я й чую тепер, і це так само точно, як те, що Бог створив малих риб і що цей запах просто забиває ніздрі. Коли я доходжу до кінця сходів, запах перетворюється на бридкий сморід, і тепер я чую якийсь інший звук, крім ритмічного торохтіння крапель дощу з мокрим снігом по дошках та їхнього цокотіння по шибках вікон — спів Джорджа Джонса. Це радіоприймач тата, як завжди настроєний на місцеву хвилю і на дуже малу гучність.

І я також чую хропіння. Це дає мені таку велику полегкість, що сльози струменять по моїх щоках. Я боявся, що він причаївся десь у засідці й чекає моєї появи. Тепер, почувши його протягле уривчасте хропіння, я знаю, що це не так.

Проте я виявляю максимум обережності. Я роблю коло й перетинаю їдальню, щоб підійти до канапи ззаду. Їдальня теж перетворена на руїну. Передня висувна частина буфета перекинута, і, схоже, він доклав неабияких зусиль, щоб її підпалити. Увесь посуд розбитий. Розбитий і синій глек, а гроші, які були в ньому, подерті на дрібні зелені клаптики, що розкидані всюди. Деякі навіть звисають із люстри, як конфеті на Новий рік. Мабуть, потворі, яка вселилася в тата, гроші так само не потрібні, як і книжки.

Хоч я й чую хропіння, хоч і стою з протилежного боку канапи, я зазираю до вітальні з не меншою обережністю, ніж солдат визирає зі свого окопу, після того як завершилася артилерійська підготовка. Проте це зайва обережність. Його голова звисає з краю канапи, а довге волосся, що не знало ножиць відтоді, як збожеволів Пол, майже доторкається до килима. Я міг би пройти там, граючи на мідних тарілках, і він би не ворухнувся. Тато не просто заснув посеред розгромленої кімнати; він утратив свою паскудну тяму.

Я просовую голову трохи далі у двері й бачу, що глибокий поріз перетинає йому щоку, а заплющені очі мають дивний рожевий колір і позначені виразом глибокого виснаження. Губи задерлися над зубами, що робить його схожим на старого собаку, який заснув, намагаючись загарчати. Він накриває свою канапу старою ковдрою навахо, щоб уберегти її від жиру та розлитого супу, й він накрився її краєм. Певно, він стомився трощити все, що потрапляло йому під руку, на той час, коли доплентав сюди, бо тут він лише розбив екран телевізора й потрощив скло на портреті своєї покійної дружини, який завжди йому подобався. Радіоприймач стоїть на своєму звичному місці на кінці столу, а той глек із вином на підлозі поряд. Я дивлюся на глек і не вірю своїм очам — рідини в ньому залишилося не більш як на дюйм або десь так. Я відмовляюся вірити, що він міг випити так багато — адже він узагалі ніколи не пив, — але навколо нього стоїть сморід, такий густий, що я можу майже бачити його, і це мене переконує.